Євген Коновалець та Загін Січових стрільців у Боярці

KonovaletsІсторична довідка
щодо встановлення Меморіального барельєфу на честь Загону Січових стрільців Армії Української народної республіки та полковника Євгена Коновальця у місті Боярка, Київської області

Підготував: Хома Іван Ярославович – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та етнокомунікацій Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка». Скачати з посиланнями на джерела: Історична довідка_Коновалець_Боярка Продовжувати читання Євген Коновалець та Загін Січових стрільців у Боярці

 Чи має майбутнє будинок Кістяківських?

Колись років  десять тому я вражено довідався, що наш земляк брав участь у створенні американської атомної бомби (вчені поспішали, щоб випередити Гітлера), а пізніше піднявся проти загрози ядерної війни, був віце-президентом американської академії наук і радником президента Ейзенхауера… Мені тоді пощастило знайти матеріали про нього, запис у будаївській метричній книзі про його народження і навіть будинок на боярському Хрещатику, де він прийшов на світ. Тепер, мабуть, не зайвим буде повторити в інтернеті одну з тогочасних публікацій. Її актуальність, як на мене, лише посилилась. Втім, як і актуальність зберегти боярський Будинок Кістяківських, нашу пам’ять про своїх видатних синів…

 Микола Кучеренко

Якщо Вам трапиться побувати у київському передмісті Боярка, знайдіть годину часу, щоб прогулятися місцевою вулицею з суто київською назвою Хрещатик. Почавшись біля залізниці, вона від станції з пощербленою політичними пристрастями статуєю вождя та площі його ж імені повертає ліворуч, щоб через кілометр-другий її тінисті садки з поодинокими дубами і соснами перетворились на справжній ліс. Поміж строкатої забудови боярського Хрещатика вашу увагу час від часу привертатимуть одно- та двоповерхові будівлі, прикрашені невластивим нашій прагматичній сучасності дерев’яним різьбленням стріх і фронтонів. Вони бережуть пам’ять про фешенебельне дачне поселення, що з’явилося тут на лісовій околиці після появи в 1868 р. залізничної станції. Серед його постійних і тимчасових мешканців було немало відомих постатей. На жаль, згодом Боярці особливо не пощастило: її справжня історія була підмінена сюжетом Павки Корчагіна – літературно-агітаційного героя радянського письменника Миколи Островського. Тому непросто тепер, через кілька поколінь, відтворити цей напрочуд цікавий «дачний» період в її багатовіковій історії, а ще важче – з’ясувати адреси, пов’язані з іменами її славетних мешканців: Миколи Лисенка, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Федора та Віри Матушевських, Михайла Булгакова, Семена Надсона, Шолом-Алейхема, Олександра Кониського, Іллі Еренбурга… Донедавна в тому довгому списку стояло і прізвище Олександра, Федора та Георгія Кістяківських і ніхто не припускав, що пошук виявиться настільки успішним, ба навіть детективним.

7777

Поштовхом, що започаткував цей пошук, став дзвінок Ігоря Гирича − кандидата історичних наук, добре відомого в Україні дослідника. Ось послухай, Миколо, – сказав він, – і телефонною мережею полинула хвилююча розповідь майже півстолітньої давності. То був уривок з виданих 1963 р. у Нью-Йорку спогадів Наталі Дмитрівни Полонської-Василенко (1884–1973) – відомого українського історика, сподвижниці Михайла Грушевського, яка з 1943 р. працювала в еміграції. Її чоловіком був академік Микола Прокопович Василенко (1867–1935), котрий увійшов в історію, як історик держави і права, міністр освіти в часи гетьманату Павла Скоропадського (1918 р.), президент Всеукраїнської Академії Наук (1921 р.). Згадуючи у спогадах про приїзд до Києва на початку 1930-х років академіка Володимира Вернадського, Наталя Дмитрівна зазначала, що академік зупинився в їхньому спільному з Миколою Прокоповичем київському помешканні. “Тоді він приїхав влітку, коли ми з чоловіком жили на дачі, в Боярці, недалеко від Києва”, − розповідала вона і продовжувала: “Час від часу приїздив він до нас до Боярки, на цілий день. Ми ходили до чудового соснового лісу, що оточував нашу дачу. Вернадський захоплювався красою лісу, спостерігав, як вивірки стрибали з гілки на гілку, йому подобався наш песик, молоденький таксик, який з несамовитим гавканням біг під дерево, дивлячись як вивірки легко перестрибували з дерева на дерево. Вернадському подобалася наша дача (власно одна кімната з великою верандою) […] Вернадському подобалася тиша Боярського притулку й він відпочивав душею після шуму столиць”.

Цим написаним на далекій чужині ностальгійним уривком майже сенсаційні свідчення Наталі Полонської-Василенко не обмежуються. Авторка також розповідала, що “цей будинок був збудований професором О.Ф.Кістяківським, син якого, Богдан, професор Київського університету та академік, був другом мого чоловіка та Вернадського. В кімнаті, де жили ми, народився старший син Богдана Олександровича – Горя, який є нині видатним вченим в Америці”.

Отже, йшлося про три покоління відомого українського роду Кістяківських. Старший, Олександр Федорович Кістяківський (1833-1885) – вчений-криміналіст та історик права − з дружиною Олександрою Іванівною (з дому Міхель; 1846-1920) мав шістьох синів. Був серед них Володимир Олександрович Кістяківський (1865-1952) – фізико-хімік, академік Академії Наук України (з 1919 р.) та Академії Наук СРСР (з 1929 р.). Неможливо також забути про Ігоря Олександровича Кістяківського (1876-1940), який увійшов в історію як правник, доцент Київського і Московського університетів, міністр внутрішніх справ Української Держави Павла Скоропадського.

Ми ж зосередимо увагу на постаті іншого сина – Федора Олександровича Кістяківського (1868-1920), що в українське громадське життя ввійшов під українізованим іменем Богдан (слов’янське Богдан є точною калькою з латинського Theodor/Федір), був соціологом, істориком, економістом і громадським діячем. За пізнішими спогадами його сина Георгія, Богдан Кістяківський сприймався як “біла ворона”, оскільки його праці були присвячені проблемам прав людини, що в Російській імперії було вкрай непопулярно. У 1899 р. Богдан Олександрович одружився з відомою політичною і громадською діячкою Марією Беренштам − донькою Вільяма Людвиговича Беренштама (1839-1904) − педагога і громадського діяча, члена київської “Громади” – національно-культурницької та громадсько-політичної організації української інтелігенції Києва. Їхній первісток, вже згаданий Горя, стане відомий світові як видатний американський фізико-хімік Kistiakowsky George Bogdan (1900-1982), але про це ще йтиметься далі.

От з такою плеядою українських вчених і громадських діячів − Кістяківських і Василенків − пов’язувався у спогадах Наталі Полонської-Василенко невеличкий дачний будиночок у Боярці. Відразу виникло питання щодо його точного місця розташування. Признаємось відверто: пошук здавався безнадійним, адже у відомих на сьогодні матеріалах цих двох родин відомості щодо локалізації тієї оселі, фактично, відсутні. Дещо допомогли дореволюційні довідники по Києву, які подавали також і перелік власників приміських дач. Завдяки їм з’ясувалось, що на початку ХХ ст. Кістяківським належала дача на боярській вулиці Хрещатик, 74. Проте й це вже мало що говорило, адже за радянської влади нумерація там (з 1923 до 2004 р. вулиця носила ім’я К.Маркса) докорінно змінилась. Не збереглась пам’ять про Кістяківських і серед сучасних боярських старожилів. Інакше не могло й бути, оскільки в роки Громадянської війни більшість дачних будівель селища зазнали серйозної, а часом і повної, руйнації, а їхні власники, здебільшого, загинули чи опинились аж надто далеко від тієї власності. Тож заселялось потім дачне селище, фактично, заново.

І все ж ключ до розгадки було знайдено. Ним став датований 1881 роком архівний план розподілу земельних ділянок щойно посталого дачного поселення Боярка, яке стало фешенебельним продовженням розташованого з іншого боку залізниці старовинного села Будаївка.

Започаткувала селище просіка − майбутня вулиця Хрещатик, яка в 1870-х рр. пройшла від залізничної станції через околицю споконвічного сосново-дубового лісу. Обабіч просіки було нарізано 78 земельних ділянок розміром, переважно, по 800 кв. саж. Праворуч від Хрещатика, поруч з полями будаївців, було розплановано 15 садиб дачного масиву Липки. Запозичені з київської топоніміки назви дають підстави вважати, що їхні автори вважали це дачне селище суто київським утворенням, своєрідним протуберанцем великого міста. Будинки, що зводились на дачних ділянках, відповідали модному на той час стилю дерев’яної архітектури, яка базувалася на народних традиціях (в межах підросійської України найбільшого поширення набували суто російські мотиви). Майже всі вони були багато прикрашені дерев’яним різьбленням, що робило їх справжніми витворами мистецтва.

На тому старому плані 1881 р. ми знаходимо і розташовану наприкінці Хрещатика садибу № 74 – ту саму, яку адресні довідники кінця ХІХ − початку ХХ ст. (в дореволюційні часи нумерація садиб дачного селища не змінювалась) пов’язували з родиною Кістяківських. А точніше – вже називають її власницею Кістяківську Олександру Іванівну − вдову і спадкоємицю Олександра Федоровича, котрий, нагадаємо, помер 1885 р. Цим самим, фактично, підтверджується вже наведене вище свідчення Наталі Полонської-Василенко про те, що “цей будинок був збудований професором О.Ф.Кістяківським”. А отже, будівництво мало відбутись не пізніше 1885 року − року смерті професора.

Дореволюційний план дачного селища з позначеною садибою Кістяківських давав шанс знайти якщо не сам їхній будинок, то принаймні місце, де колись він був. Наше завдання неабияк спростило те, що, за планом, пряма вулиця Хрещатик, не дійшовши якусь сотню метрів до будинку Кістяківських, заламується ліворуч. Дана будівля мала бути другою після повороту вулиці. То ж ідемо туди, стаємо на повороті, дивимось − і не віримо своїй удачі: і перший, і другий після згину вулиці будинки збереглись до нашого часу! Обидва дерев’яні, з різьбленим “підзором” стріх і фронтонів, пофарбовані у блакитний колір. Перший будиночок (на старому плані − № 72; належав якійсь родині Іваненків) своїм заглибленим фронтоном дуже схожий на ті, що їх багато можна побачити в Росії, наприклад, у Владимирській області. Другий (колись № 74), значно менший, витриманий в європейській манері, з великою терасою на два виходи, стоїть саме на тім місці, де, за планом, колись мешкали Кістяківські. Лаконічний опис Наталі Полонської-Василенко − “власно одна кімната з великою верандою” − цілком йому підходить. Ще й тепер тут ростуть сосни, якими захоплювався і академік Вернадський. Обидва будинки-ветерани, на яких, на відміну від більшості їхніх архітектурних побратимів, майже не позначилися лихоліття Громадянської війни, а часто і невігластво пізніших господарів, стоять серед значно пізнішої забудови. Мимоволі приходить думка, що, мабуть, Провидіння зберігало їх до часів, коли громадяни зможуть усвідомити їхню історичну цінність.

У будинку № 74 прийшов на світ Георгій Кістяківський, хоча чомусь усі енциклопедії світу запевняють, що це сталося в Києві. Незадовго перед тим Богдан Олександрович з молодою дружиною Марією Вільямівною приїхав з Петербурга, де майбутня матір зазнала ув¢язнення в Шліссельбурзькій фортеці за збереження забороненої літератури й “противоправительственную” агітацію серед робітників Шліссельбурга. Кістяківському вдалося виклопотати дозвіл на звільнення дружини на час слідства, і молода родина виїхала до Києва, а потім до Боярки, де й народився її первісток – син Георгій (всього Марія подарувала Богданові трьох синів). Будаївська Михайлівська церква засвідчує, що Георгій народився 18 листопада, а охрещений був 30 грудня 1900 р. Його батьками були “дворянин Феодор Александрович Кистяковский и его законная жена Мария Вильямовна; оба православные”, а “восприїмниками” − – вже відомі нам “статский советник Вильям Людвигович Беренштайм [Беренштам − М. К.] и вдова статского советника Александра Ивановна Кистяковская”, тобто дідусь по матері та бабуся по батькові новонародженого. У Боярці молода родина жила до весни 1901 р., хоч, думається, потім багато разів вони повертались сюди на літній відпочинок, оскільки дача ще продовжувала належати матері − Олександрі Іванівні. Проте десь після 1909 р. власник тієї нерухомості неодноразово змінювався, зокрема, на 1914 р. то був якийсь “Пономаренко С. Н.”, а на 1915 р. − якийсь “Каковскій”.

А що ж Кістяківські? Революційні потрясіння і Громадянська війна завдали страшного удару по цій родині. Богдана Федоровича закинуло на Кубань, де він і помер 1920 р. Його син Георгій, який навчався в приватній школі в Москві, а з 1917 р. − в Києві, пішов до Білої армії. У тій братовбивчій війні Георгій Кістяківський був поранений, ледве пережив тиф і згодом опинився в еміграції − в Туреччині, а потім у Румунії. З Румунії вдалося переслати листа до матері в Київ, а потім з її допомогою зв’язатися з дядьком − Ігорем Олександровичем Кістяківським, який після поразки Української революції осів у Парижі. З його допомогою Георгій протягом 1920-1925 рр. здобув освіту в Берлінському університеті і захистив докторську дисертацію під керівництвом М.Боденштайна. За його рекомендацією в січні 1926 р. молодий вчений був направлений до США, як стипендіат Міжнародного комітету з освіти в галузі фізичної хімії на стажування до Принстонського університету.

На американській землі наш земляк зробив блискучу кар’єру вченого і громадського діяча. У 1933 р. він прийняв громадянство США. У 1940 р. – став консультантом з розробки вибухових речовин у Національному дослідницькому комітеті з оборони, очоливши його 1942 р. Член Комітету з атомної енергії при Національній Академії наук США, він став керівником відділу вибухових речовин у відомій усьому світові ядерній лабораторії в Лос-Аламосі (1944-1946 рр.) і консультантом шефа тієї лабораторії − фізика Роберта Оппенгеймера. Наголосимо, що за умов ІІ Світової війни зусилля американських фізиків-ядерників були спрямовані на те, щоб випередити плани Гітлера на оволодіння «зброєю помсти» – атомною бомбою. Як згодом підкреслював Георгій Кістяківський, військовими питаннями він “став займатися через те, що рішуче був настроєний проти нацизму”.

77777888

Георгій Кістяківський

 

Після розгрому гітлерівщини Кістяківський у лютому 1946 р. повернувся до Гарвардського університету, з 1947 до 1950 р. він завідував кафедрою хімії. У 1950-х рр. брав активну участь у роботі урядових наукових установ, зокрема, консультативного комітету міністерства оборони з балістичних ракет. У 1959 р. став членом консультативного комітету з хімічної енергії в Національному управлінні з аеронавтики (NASA). У 1959-1961 рр. вчений був спеціальним радником президента США з науки і техніки. А ще він був членом (у 1965-1971 рр. – віце-президентом) Національної Академії Наук США. Георгій Кістяківський став автором близько 150 наукових праць; лауреатом численних вчених відзнак, державних нагород США (медалі “За заслуги” у 1946 р., “Свобода” в 1961, “За досягнення в науці” 1967 р.) та Англії (медаль “За заслуги у справі Свободи”, 1948 р.). Був членом і почесним членом ряду наукових товариств США та Великобританії.

999999

 Георгій Кістяківський з президентом Д.Ейзенхауером

 Перебуваючи на посаді спеціального радника президента Дуайта Ейзенхауера, він вів щоденник, який згодом вийшов у світ книгою “Вчений у Білому Домі” (1976). Щоденник показував, як поступово зріло розчарування Георгія Кістяківського в американському військовому істеблишменті: “Я почав усвідомлювати, що насправді політика формується в доволі сумнівний спосіб”. На знак протесту проти війни у В’єтнамі він 1968 р. подав у відставку, залишивши всі посади в урядових установах. Кістяківський долучився до Пагуоського руху за відвернення ядерної війни – як і ряд інших відомих вчених світу, які усвідомили всю небезпеку для людства ядерної зброї. Цього не могли вибачити навіть у демократичній Америці: лунали звинувачення в симпатіях до СРСР і підриві безпеки США. Чи не пам’ять про Отчий Край – далекий і навіки залишений, як той дерев’яний різьблений будиночок під соснами боярського Хрещатика – спрямовувала підсвідомо його дії? Втім, всестороннє вивчення діяльності нашого видатного земляка ще попереду. З дружиною Гільдеґард Мобіус (Hildegard Moebius), з якою познайомився ще в Німеччині, він мав дочку Віру (Vera Kistiakowsky; 1928 р. н.) − вченого-фізика, яка нині береже і популяризує пам’ять про батька. Їй автор статті вдячний за листи з розповіддю про нього.

Та повернімось на батьківщину Георгія. На сьогодні важко сказати, коли саме і за яких обставин садиба Кістяківських перейшла до їхніх друзів − Миколи Василенка та Наталі Полонської-Василенко – у володіння або, враховуючи розпочату більшовиками масову націоналізацію, лише в користування. Найімовірніше, це сталося за умов повоєнної розрухи початку 1920-х рр. Можливо, що після смерті Миколи Прокоповича (1935 р.) дача залишалася у розпорядженні Наталі Полонської-Василенко до її еміграції в 1943 р. У повоєнні десятиліття споруда разом з сусіднім уже згаданим “будинком Іваненків”, належала дитячому санаторію «Барвінок», що й порятувало її від перебудов, більш властивих для приватних житлових будинків – досвід боярського Хрещатика однозначно показує, що поміж старої дачної забудови будинки в державному користуванні змінювались менше, але частіше зносилися; натомість приватні житлові споруди перебудовувались, часто до невпізнання, хоч і зносилися значно рідше. “Будинкові Кістяківських” за державного володіння пощастило − він, на відміну від багатьох інших у Боярці (на відміну і від київського будинку цієї родини), уцілів, не зазнавши суттєвих змін. Проте тепер і він став приватним, хоч досі не одержав окремого номера, перебуваючи на одній адресі з сусіднім райвідділком міліції – Хрещатик № 88, що, за словами його мешканців, створює багато непорозумінь. Нові господарі “будинку Кістяківських” кажуть, що поки що не збираються нічого перебудовувати, та все ж зрозуміло, що така ситуація тимчасова – люди мають право на поліпшення умов свого життя і при нагоді скористаються ним. А тоді вже пізно буде рятувати цю унікальну історико-архітектурну пам’ятку.

А будинок цей є одним з перших на боярському Хрещатику, можливо, це найстарший за віком будинок у теперішньому місті Боярка. Він є цінною, на диво добре збереженою пам’яткою дерев’яної дачної архітектури і вже лише за це необхідно надати йому (як і ряду аналогічних дерев’яних дачних будівель на цій  вулиці) офіційного статусу пам’ятки, що охороняється законом. Та ще більшої ваги надає цьому невеликому будиночкові те, що він пам’ятає три покоління славетного роду Кістяківських, Наталю Полонську-Василенко, Президентів Академії Наук Миколу Василенка і Володимира Вернадського. У ньому необхідно відкрити музей, запропонувавши прийнятні умови сьогоднішнім законним власникам. Там буде про що розповісти, а тема Георгія Кістяківського виводить його значення на міжнародний рівень, дозволяє розраховувати на підтримку світової громадськості. Втім, своє слово мають сказати і в Україні, не відкладаючи – завтра може бути пізно.

Микола Кучеренко.

Опубліковано:

Кучеренко М. Чи має майбутнє будинок Кістяківських? // Український форум.

– 7 березня 2007 р. – № 1-2. – С. 12-13.

Кучеренко М. Кістяківські у Боярці // Боярка-інформ. ─ № 3. ─ 13 лютого 2015 р. ─ С. 4-5.

 

Біля витоків Боярки: Перетвір’я

Мабуть, у всіх стародавніх містах є той невеличкий клаптик землі, з яким далекі нащадки пов’язують їхнє виникнення і найдавнішу, майже забуту, а тому особливо романтичну минувшину. В Афінах це Акрополь, у Римі – Капітолій, у Києві – Старокиївська гора. Має таке місце і наша маленька Боярка, і звалось воно в різний час по-різному: Городище, Зáмок, Зáмчище… Тут не збереглося прадавніх архітектурних пам’яток – існуючій будівлі Михайлівської церкви лише трохи більше за сто років, а пам’яткою залишився сам пагорб над річечкою-струмком Притвіркою. Його земля береже пам’ять про багатовікову історію нашого міста, його генетичний код.

Про те, що люди могли жити тут з давніх-давен, свідчать, зокрема, рештки поселення чорноліської культури (Х – поч. VІІ ст. до н. е.), розкопані археологами на березі струмка у сосновому лісі за 1,5 км. на захід від сучасної Боярки. Ті люди вже могли бути предками слов’ян. Вони мешкали в хатинах і напівземлянках, вирощували хліб на зораних плугом полях і випасали худобу. Можливо, це від них залишились насипані на північний схід від Боярки високі могили-кургани, про які згадував краєзнавець ХІХ ст. Лаврентій Похилевич. Упродовж багатьох поколінь подібні кургани будили уяву наших попередників, а автор ХVІІІ ст. надзвичайно яскраво вбачав у них “остатки памятников кочевавших здесь в древние времена народов или же преужасных побоищ, умерщлявших одною схваткою целые десятки тысяч людей ратных, с остервенением друг против друга сражавшихся. Может быть это гробы [могили], где те трупы зарыты; да и весьма вероятно это последнее, потому что при пахании даже у подошвы сих курганов случается, что иногда вырывают плугом или кости человеческие, или же какие-либо доспехи и оружие ратных древних людей” (Описи Київського намісництва 70-80 років ХУІІІ ст. – К., 1989. – С. 180).

Іншою археологічною пам’яткою на теренах нинішньої Боярки були давні оборонні вали. Вони становили невід’ємну частину великого комплексу фортифікаційних споруд Середнього Придніпров’я, які український народ здавна називає Змійовими валами. Мабуть, ви чули казку про Кирила-кожум’яку (або про Косму і Дем’яна), який переміг лютого ворога-змія і в знак перемоги запріг його та орав ним землю. Та давня казка-легенда, як і самі вали, лишається напівзабутим свідченням про те, як наші далекі предки боронили рідний край. Насправді Змійові вали – це досить складні лінії оборонних споруд з поєднанням земляного насипу і дерев’яних конструкцій. Їхня загальна довжина в Середньому Придніпров’ї – майже 1 тис. км. Коли ж будували Змійові вали? Тут думки дослідників розходяться, а двоє найвідоміших з них – Аркадій Бугай і Михайло Кучера – дали зовсім різні відповіді: перший вважав, що вали з’явилися в 2 ст. до н. е. – 7 ст. н. е., а другий – що в часи Київської Русі. Втім, останнім часом починає переважати компромісна думка: їх будували і ремонтували упродовж багатьох століть, аж до ХІІ ст. Наші предки намагались будувати оборонні вали уздовж річок: разом з річкою вал був серйозною перешкодою для ворожої кінноти.

Однією з найважливіших оборонних ліній був 25-кілометровий Вітянсько-Бобрицький вал, що проходив уздовж річок Віти, Притвірки (нам тепер вона більш відома під зросійщеною назвою Притварка) та Бобриці. Протікаючи біля укріплень, річки робили їх ще більш неприступними. На жаль, стосовно Притвірки у наш час можна лише поблажливо посміхнутись: ну яку неприступність може створювати струмок шириною один метр чи й менше, а глибиною – до 1/3 метра? Але такою вона була не завжди. Так, згідно з “Описом Київського намісництва” 1785 р. Притвірка (опис називає її Будаївкою) та інші невеличкі навколишні річки були шириною по одному сажню (1 сажень дорівнює 2,133 м). Широка річкова долина змушує вважати, що в часи Київської Русі й ще раніше Притвірка, дійсно, була значно ширшою і глибшою, а в поєднанні з валом становила собою серйозний рубіж для незваних гостей. Це була остання лінія оборони на підступах до Києва. За дослідженням М.Кучери, в межах сучасної Боярки цей вал частково зберігся біля верхів’їв Притвірки.

Систему Змійових валів доповнювали укріплені поселення-фортеці. Їхні зруйновані і спустошені залишки звуться городищами. На західних і південних передмістях Києва (зокрема біля сіл Білогородка, Віта-Поштова, Жорнівка, Ходосівка) можна побачити цілий ряд городищ – колишніх давньоруських міст, зруйнованих унаслідок навали військ хана Батия 1240 р. та пізніших татарських набігів. У більшості випадків назви тих колишніх міст-фортець давно забуті (рідкісним винятком стало село Білогородка, розташоване на місці міста Білгорода).

Рештки такого невеликого городища розміром 65х70 м простежуються і в найстарішій частині сучасної Боярки. У 1975 р. невелику археологічну розвідку там провела експедиція археолога Михайла Кучéри, після чого, очевидно, і з’явився бетонний пам’ятник-обеліск з бронзовою табличкою – охоронним «паспортом». На жаль, тепер уже невідомо, коли і хто будував фортецю над Притвіркою. То могло бути і за скіфських часів, і за давніх слов’ян, і за Київської Русі. Принаймні – не пізніше часів князювання Володимира Великого (980 – 1015), за якого набуло значного розмаху спорудження оборонних валів і фортець. Одне напевно: ми маємо всі підстави вести від того городища відлік існування нашого міста.

Як же звалось те наше прадавнє поселення? За звичкою вважалось, що воно носило відому більшості з нас назву Будаївка. Так колись вважав і автор цієї статті. Проте якось довелось переглядати передрук документів з історії Києво-Печерської лаври, зокрема, “Ставропігійну грамоту князя Андрія Боголюбського”, і серед переліку “добр Васильківських” Києво-Печерського монастиря погляд вихопив «Перетворье надъ рЉчкою Перетворкою и съ сельцомъ и церквою». То було щось до болю знайоме… І раптом осяяло: та річка «Перетворка» – то ж наша теперішня Притвірка! Отже поселення-городище над нею звалось Перетвір’ям!

Але ж “Ставропігійну грамоту” дослідники підозрюють у тому, що вона може бути підробкою ХІV−ХVІ ст. Втім, якщо навіть це так, «грамота» все одно залишається цінним свідченням минувшини, яке містить найдавнішу згадку про наше місто, нехай і під іншою назвою.

Я не обмовився: місто. Саме містом називає Перетвір’я другий, значно пізніший (1780 р.) документ, оригінал якого зберігається в Центральному державному історичному архіві України в Києві. То знову був опис лаврських маєтностей біля Києва: міста Василькова і сіл Болдаївки (Будаївки) та Кожухівки, де васильківський чернець-анонім засвідчив, що поселення Болдаївка “прежде примечателно было городомъ и называлося городище Перетворье: по имеющемуся ныне все ж пустому маленкому окружностию до ста саженей земляному городку и текущей мимо его речки Перетворке”. Звичайно, Перетвір’я не було містом у теперішньому значенні, та все ж і селом назвати укріплене поселення, де, окрім звичайних мешканців, ще мав бути якийсь військовий гарнізон та адміністрація, теж ніяк не виходить.

На сьогодні важко з’ясувати, чи дійсно Перетвір’я потрапило під владу Києво-Печерського монастиря в ХІІ ст., а чи це сталося набагато пізніше. Варто також зауважити, що йшлося не стільки про саму Лавру, скільки про її відгалуження – Больницький монастир, що був при лаврській Троїцькій Надбрамній церкві. І Больницький монастир, і Троїцька Надбрамна церква були засновані ще на поч. ХІІ ст. чернігівським князем Святославом, який постригся в чернецтво під іменем Миколи Святоші. Від імені Святослава-Святоші походить і назва місцевості Святошин, де князь-чернець мав володіння. Починаючи від свого засновника, Больницький монастир мав “над собою игумена, киево-печерскому архимандриту подчиненнаго”. Відомо напевно, що нашим поселенням Лавра володіла у ХVІІІ ст. (до 1786 р.), проте схоже, що її права на нього мали значно давнішу традицію.

Зверніть увагу: в обох документах поселення Перетвір¢я невід’ємно згадується разом з річкою Перетвіркою (Притвіркою). Тепер уже достеменно не відомо, коли саме вийшов з ужитку топонім «Перетвір¢я». Знаємо напевно, що, на відміну від міста Перетвір¢я, назва річки Перетвірки (Притвірки) не забулась і живе донині. Вона зовсім невелика, на ній було і є лише одне поселення. Тому, коли згадується поселення Перетвір¢я на річці Перетвірці, в ньому можна безпомилково впізнати нашу теперішню Боярку. Вперше про це було повідомлено на зібранні вчителів-істориків Києво-Святошинського району, що відбулося восени 2004 р. в с. Лісниках. А на створеній за участі автора археологічній карті нашого краю, яка стала одним з експонатів відкритого того дня в місцевій школі музею Михайла Грушевського, вперше було позначено наше Перетвір’я. 26 лютого 2005 р. згадка про нього з’явилась у газеті «Новий день» у публікації під заголовком «Будаївка у давнину звалася Перетвір’ям», що започаткувала авторський цикл «Було колись дачне селище Боярка».

Звідки ж походять назви Перетвір¢я і Перетвірка (Притвірка). Найімовірніше, в основі назви як городища, так і річки, лежить давньоруське слово «воръ», яке, на думку мовознавців, означало «межа», «загорожа», «частокіл», «обгороджене місце». Слово «вор» у такому значенні вже давно забуто, проте воно зберігається в однокорінних українських і російських словах: «ворота» (прохід через укріплену межу), «вір» (огорожа, частокіл»), «ворідчик» (обнесений огорожею квітник), «воротник» (верхня межа одягу), «вор» у значенні «злодій» (порушник межі). Тепер уже важко з’ясувати, чи таку назву першою отримала укріплена багатокілометровим Змійовим валом річка «Перетворка», яка протікала «перед вором», тобто перед укріпленим валом, чи зміцнене частоколом (або й більш складними дерев’яними укріпленнями – заборолами) поселення «Перетворье». Власне, їх неможливо розділити: і річка з валом, і фортеця жили одним життям, вони були важливим рубежем на південно-західних околицях Києва, щитом, який надійно прикривав столицю.

Колись війна справляла тут бенкети,

Слов’янська слава маяла крильми.

Дзвеніли сурми. А сьогодні ми

Тут ходимо, шукаючи прикмети

Старого Віку, де вали й штахети

Перепиняли орд голодну лють,

На Святокиїв заступивши путь.

                                                                (Василь Мисик)

І нехай не бентежить нас та обставина, що про Перетвір’я нічого не згадують руські літописи. Далеко не все потрапило на їхні сторінки, а з того, що потрапило – далеко не все дійшло до нашого часу. Та що вже говорити про маленьке Перетвір’я, коли літопис проігнорував потужні оборонні вали довжиною в сотні кілометрів. Так само не пощастило і цілому ряду інших міст-фортець навколо Києва, назви яких або не збереглися взагалі або не піддаються прив’язці до безіменних нині городищ.

Мабуть, не так уже й складно відтворити зоровий образ давньоруського Перетвір¢я. Уява малює невелике укріплення-дитинець на узліссі над річкою Притвіркою. Як і сусідні Білгород та Василів, він був оточений валом з дерев¢яними укріпленнями – частоколом чи заборолами. Про ті укріплення збереглись невеликі пізні згадки. Так, Л.Похилевич зазначав, що “в самой деревне находится земляное укрепление, свидетельствующее о древности поселения” і називав те місце “замковищем”. Дещо пізніше професор Київської духовної академії Іван Малишевський, розповідаючи про початок будівництва там у 1854 р. першої Михайлівської церкви, вважав, що вона будувалась «на возвышении, представляющем, надо полагать, остаток древнего будаевского вала, упоминаемого в ХVІ в. Можно верить преданию, что здесь было древнее замковище или городище. Оно ограждено было дубовыми сваями, истлевшие остатки которых, по рассказам будаевцев, находимы были при выравнивании местности для постройки церкви». Навіть у 1979 р. місцевий краєзнавець Й.Пономарчук засвідчував: «Ще й досі старі боярчани отой пагорб у центрі села, де нині екзотично стримить церква, називають замком» (Пономарчук Й. Замок // Шлях до комунізму. – 1979. – 15 листопада). Мабуть, бл. ХVІ – поч. ХVІІ ст. давні укріплення ремонтувались і, відповідно до нових вимог, набули рис замку, пам’ять про який виявилась на диво живучою.

Чому ж тоді на сьогодні немає міста Перетвір’я? Можна припустити, що поселення під такою назвою якийсь час продовжувало своє існування і після монгольської навали. Логіка підказує, що, якби воно загинуло у ХІІІ ст., то навряд, щоб через п’ять століть про нього знав уже згаданий вище васильківський чернець-анонім. Найімовірніше, причиною занепаду Перетвір’я стали пізніші спустошливі татарські набіги (наприклад, похід кримського хана Менглі-Гирея в 1482 р.). Можливо, колись дослідники дадуть чітку відповідь на це питання. А поки що мусимо повторити за васильківським анонімним автором-ченцем: “По какой причине и когда подупало и переймяновано Болдаевкою – неизвестно”. Варто погодитися, що поселення тільки “подупало и переймяновано”, а не зникло безслідно, адже разом з його мешканцями неодмінно б зникла, забулась назавжди і назва невеличкої річки Перетвірки.

Схоже, що назва поселення Перетвір’я виходить з ужитку десь близько ХV ст. Наступні відомі нам документи вже називають нашу малу Батьківщину не Перетвір’ям, а Будаївкою, Бодаївкою, Болдаївкою, Булдеївщиною.

На той час уже дещо зменшилася татарська загроза, в чому Україна багато завдячує князеві Костянтину Івановичу Острозькому (бл. 1460 – 1530), який був одним з найвпливовіших державних діячів у Великому князівстві Литовському (нагадаємо, що в 1362-1569 рр. Київщина була в його складі), головнокомандуючим (гетьманом) литовського війська. Обдарований воєначальник, Костянтин Іванович доклав багато зусиль для оборони українських земель від татар. Його син Костянтин-Василь Острозький (бл. 1526 – 1608) у 1559 р. отримав від короля посаду київського воєводи, але це не завадило йому підтримувати православну церкву та українських діячів культури, заснувати школу при Києво-Печерському монастирі і знамениту Острозьку академію в м. Острогу на Волині. Водночас наприкінці ХVІ ст. він почав інтенсивно скуповувати землі на Київщині та Брацлавщині. Річний прибуток князя обраховують у 10 млн. золотих, а маєток (лише в тій частині, що перейшла до сина Януша – у 80 міст і містечок та 2760 сіл. Дуже ймовірно, що серед його володінь була й наша Будаївка, адже саме з Костянтином-Василем Острозьким пов’язана найбільш рання з відомих на сьогодні згадок цього топоніму. Маючи чимале військо, князь роздавав своїм служилим людям земельні маєтності. Серед них був і якийсь київський «земенин» (служилий шляхтич-землевласник) Семен Гринкович, якому, як розповідає давній документ, 20 жовтня 1586 р. князь Острозький позначив межі земель: «От [реки] Бобрицы зась взявши вгору речкою Глевахою − граница идет в речку Бобредь [Притвірку – М. К.]; Бобредью до валу под городище Будаевку». Отже, у 2-й пол. ХVІ ст. наше поселення вже звалось Будаївкою.

Але недовго Острозькі володіли Київщиною. Після смерті князя Костянтина-Василя їхній рід невдовзі згас, а землі переходять до інших власників. Той перехід далеко не завжди був мирним. Чи не найбільшим претендентом виступали на ті землі інші волинські князі – Корецькі. Як розповідав історик Едвард Руліковський, князь Юхим Корецький ціле життя присвятив лицарському заняттю, а поки він водив загони з походу в похід, то його заповзятлива дружина Ганна (уроджена Ходкевич) вдома пильно дбала за господарство, тож рік-у-рік їхнє багатство зростало. Будували Корецькі і замки, зокрема, у Лісниках – тогочасному містечку, а тепер селі на південних околицях Києва. Корецькі не лише скуповували, але й часом захоплювали землі. Саме такий момент зафіксовано 1629 р. у скарзі Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря: «Князь Корецкий [очевидно, йшлося вже про Кароля Корецького – сина Юхима та Ганни. – М. К.], наславши слуг и подданных своих белгородских, увесь кгрунт монастыря названный Вовчие лозы, аж до Червленной речки належачий до села Глевахи, осегнул и забрал до добр белогородских села Булдевщини кгвалтовне привернул».

На жаль, щойно наведений уривок з дивом уцілілого тексту документу не пояснює чітко, чи мав якісь права на Будаївку Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир (схоже, що ні), проте власність Корецьких на неї цілком очевидна. Цей документ цікавий ще й тим, що він фіксує ще одну назву нашої Будаївки – «Булдеївщина» («БулдЉевщина»). У численних лаврських документах ХVІІІ ст. переважала інша, споріднена форма – Болдаївка.

Така різноманітність назв одного населеного пункту дуже ускладнює спроби однозначно пояснити їхнє походження, хоч і дозволяє зробити, щонайменше, два припущення. Перше з них спирається на топонім Будаївка, що має суто слов’янське звучання, та й населені пункти з коренем “буда” розкидані мало не по всій Слов¢янщині. “Будами” звались поселення в лісі чи на місці вирубаного лісу, а ще раніше – курені лісових осадників, які займалися виловом звірів, бортництвом, витопленням смоли та іншими промислами. Поступово такі лісові осади перетворювались на землеробські поселення, замість куренів-буд з¢явилися хати, хоч їхні первісні назви інколи зберігались і ставали постійними топонімами. Таку версію підтверджує згадка в документі 1754 р. на околицях Будаївки урочища, що звалось «Червленою будою». “Червлені” топоніми біля Будаївки згадуються і в давніших документах. Це якась “Червлена руда” біля р. Віти в 1565 р., і “Червлена річка” десь неподалік у 1629 р. Навіть у наш час старші з мешканців Віти-Поштової пригадують якесь урочище під назвою «Червона» з озером на околиці свого села  з боку Боярки і Глевахи.

Друге припущення ґрунтується на тому, що корінь топонімів «Булдеївщина» і «Болдаївка» має тюркське звучання і може походити від імені якогось татарина Булдея чи Болдая, котрий міг володіти Перетвір’ям. Власне кажучи, слово «Булдеївщина» означає «власність Булдея». То ж не виключено, що ми маємо яскравий приклад «ослов’янення» в народних вустах топоніму тюркського походження.

Втім, має право на існування і третя, компромісна версія. Можна припустити, що нове життя занепалому Перетвір’ю дали лісові осадники, які займалися промислом у навколишніх лісах. Їхні курені-буди у межах давнього городища чи десь неподалік дали поселенню нову назву «Будаївка». Згодом Будаївка потрапила у власність якогось татарина Булдея чи Болдая і до її існуючої назви додалось «Булдеївщина» і «Болдаївка». Скоріше всього, це сталось не за часів монголо-татарського іга (для Київщини воно скінчилося 1362 р.), а значно пізніше – за польсько-литовської влади, коли полонені татари з вищих суспільних прошарків часто йшли на службу до українських князів, поповнюючи шляхетські ряди. Серед шляхтичів, що отримували помістя за службу князеві (як, наприклад, вищезгаданий «земенин» Семен Гринкович) міг бути і гіпотетичний Булдей чи Болдай. Отримавши у власність Будаївку, він дав їй своє ім’я. Так з’явився топонім «Болдаївка» («Булдеївщина»), що співіснував зі старішою назвою «Будаївка», але поступово вийшов з ужитку.

Згадка в документі 1586 р. валу і городища (вже під назвою Будаївка) дає підстави вважати, що давні фортифікації – Змійовий вал над Притвіркою та укріплення колишнього Перетвір’я на той час ще непогано збереглися і, мабуть, продовжували мати оборонне значення. Ймовірно, їх ремонтували за князів Острозьких чи Корецьких. Втім, природна стихія, а ще більше – пізніша господарська діяльність нащадків упродовж кількох наступних століть майже стерли їх з поверхні землі: вали й кургани розмивались водою, розорювались і розкопувались, а рештки городища (вони ще трохи вгадуються на малюнку 1840-х рр. роботи П. Де ля Фліза) були зрівняні в середині 1850-х рр. під час будівництва першої Михайлівської церкви. Шкода, але часті суспільні зміни не пощадили і її: та церковна будівля була розібрана через століття, а поруч тепер стоїть друга Михайлівська церква, збудована 1901 р. Від прадавнього Перетвір’я практично нічого не лишилось, відійшла в історію навіть пізніша Будаївка, заховавшись під назвою сусіднього села Боярки – нинішньої Тарасівки…

***

І все ж, не зважаючи ні на які ворожі навали, ні на які біди та запустіння з наступними перебудовами і змінами назв, наше Перетвір’я-Будаївка-Боярка виявилось невмирущим, як і наш народ. Прадавня назва Перетвір’я стала пророчою: поселення, змінюючись, перетворючись у часі, все ж вижило. Через нього так само продовжує текти Притвірка. Як час, збігає її вода, не припиняючи існування малої річки – берегині нашої пам’яті.

  1. P. S. У наш час швидкої (а фактично і безконтрольної) забудови дуже важливо не втратити з поля зору наших вічних цінностей. Для теперішньої Боярки це пагорб колишнього дитинця-городища, що зберігає у земляній товщі невивчені рештки минулого, нерозгадані загадки нашої історії. Чи прийде колись сюди серйозна археологічна експедиція? Це дзвінка течія Притвірки, витоки якої (ліворуч від дороги до Аграрного коледжу) вже майже засипані, хоч ще у 1990-х рр. там було озерце з качками в очеретах. Схоже, що про чищення каскаду ставів на Притвірці вже ніколи не йтиметься. Це, зрештою, боярський ліс – зелене обрамлення нашого міста, яке також невблаганно нищиться. На часі – визначити (чи підтвердити, якщо вони формально існують) охоронні зони для цих об’єктів, захистити, визначити шляхи їхнього впорядкування. Завтра може бути запізно. Втративши їх, ми втратимо свою сутність.

Микола Кучеренко

Опубліковано:

Кучеренко М. Перетвір’я // Боярка-інформ. – № 29. – 15 вересня 2007 р. № 31. – 29 вересня 2007 р. – № 32. – 6 жовтня 2007 р.

Кучеренко М. Біля витоків Будаївки/Боярки: Перетвір’я // Молодь Боярки. ─ Випуск № 13. ─ Жовтень 2015 р. ─ С. 9-10.

Борис Іваницький

ppppppНа жаль, свою правдиву історію та діяння своїх видатних діячів ми поступово відкриваємо лише тепер. Так подумалось ще півтора десятиліття тому, коли до рук випадково потрапила емігрантська газета «Українські вісті» з Детройта з некрологом «Один із «останніх могікан». Газета повідомляла про Бориса Борисовича Іваницького, який помер 23 березня 2000 р. на 93 році життя. То йшли у вічність останні з тих, хто ще пам’ятав Українську Народну Республіку. Ім’я покійного вже мало кому щось говорило. І раптом увагу привернули слова в тексті: «народжений в Боярці поблизу Києва…». Неймовірно! А далі – про його батька, теж Бориса Іваницького, який «був близьким співробітником Симона Петлюри, ректором Українського університету в Подєбрадах (Чехія)»… Дійсно, нашого цвіту – по цілому світу. Так розпочався пошук, який привів до перевезених до Києва і надовго засекречених емігрантських архівних фондів, закордонних архівів, до перших публікацій в інтернеті.

Борис Георгійович Іваницький народився 8 березня 1878 року в сім’ї губернського секретаря слободи Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту Харківської губернії (тепер у Сумській області). Закінчивши Сумське реальне училище, а в 1902 р. − Лісовий інститут у Петербурзі, він отримав фах лісівника. У 1910 р. Борис Георгійович повернувся в Україну, де, як видно з архівних документів, працював лісничим на Київщині, зокрема з 1916 р. − у Святошинському лісництві. Ми поки що не знаємо напевно, коли він одружився й оселився в нашій Будаївці/Боярці, але, явно не пізніше 1907 р., оскільки саме тоді «в Боярці поблизу Києва» народився його єдиний син Борис-молодший. Імені Бориса Іваницького-старшого немає в списках місцевих домовласників, тож зрозуміло, що родина знімала десь тут помешкання. Хоч, звичайно, головні інтереси молодого лісівника були в Києві, де Борис Георгійович був членом Київського лісового товариства і вважається одним із засновників Товариства “Просвіта”. Саме в “Просвіті” 1907 р. вийшла його книга з лісівництва “Як збутися ярів і пісків”, що вважається однним з перших видань на цю тему. У праці вказано причини збільшення площ ярів та пісків в Україні, надано практичні рекомендації щодо боротьби із зазначеним явищем. Про те, що Борис Іваницький був не лише авторитетним фахівцем, але й перебував у вирі українського життя, свідчать усі наступні події.

Коли в революційному 1917 р. розпочалося творення українських державних структур, Борис Георгійович почав створювати лісоохоронні служби, зокрема, Лісовий департамент (по-сучасному – міністерство лісового господарства). З 1 жовтня 1917 р. до травня 1918 р. він очолював один з відділів Лісового департаменту, а з 25 грудня 1918 р. до 25 квітня 1922 р. був директором Лісового департаменту Української Народної Республіки (по-сучасному – міністром лісового господарства України). Паралельно з лютого до червня 1919 р. він займав посаду товариша (заступника) міністра Міністерства земельних справ УНР. Як талановитий організатор та науковець, Борис Іваницький розробляв важливі лісоохоронні законопроекти, направлені на розбудову України, розумне і дбайливе використання її природних багатств. Його надбанням став ряд законів про ліси Української Народної Республіки, що, за висновком фахівців, відображали найбільш прогресивні ідеї свого часу, а головне − скасування приватного володіння на всі земельні, водні та підземні природні багатства і ліси, що були передані у власність уряду УНР. На жаль, за умов відчайдушної боротьби України за незалежність ті наші перші юридичні акти в лісовій галузі на національному рівні не були втілені в життя. Відступаючи під ударами російських більшовиків, український уряд 1919 р. переїхав до Кам’янця-Подільського, де Борис Іваницький продовжив адміністративну роботу, а також викладав лісознавство в новоствореному Кам’янець-Подільському державному українському університеті. Втім, і туди невдовзі прийшли більшовики. Попереду була еміграція.

Друзі пізнаються в біді, а тому низький уклін чехам і першому президентові новоствореної Чехословацької Республіки Томашеві Масарику, які на початку 1920-х рр. прийняли і всіляко підтримали українців, що не змирились із знищенням своєї державності. Серед українських емігрантів були численні політики, митці, вчені, недавні українські воєначальники і прості козаки. Там був український цвіт. Чехословацький уряд надавав фінансову допомогу українцям, які опинилися на чужині без засобів для існування. А емігранти вірили, що незабаром повернуться на Батьківщину, а тому повинні готувати кадри для майбутньої розбудови незалежної України. Багатьом запам’ятався заклик політика Микити Шаповала спішити вчитися, «а то скоро нас покличе Батьківщина». За поетичною характеристикою письменника Романа Коваля, «гадалося, ще рік, два, ну, може три, і всі вони повернуться на милу серцю Батьківщину, яка постійно снилась…»

Тоді й було організовано ряд українських середніх і вищих навчальних закладів. Зокрема, у Празі запрацювали Український вільний університет та Український вищий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова, а під Прагою в передмісті Подєбради − Українська господарська академія (УГА), відкрита 1922 р. Батьком академії вважався Микита Шаповал, колишній член Центральної Ради та міністр земельних справ Української Народної Республіки періоду Директорії. Серед організаторів УГА знаходимо й Бориса Іваницького. У перші роки кількість студентів академії доходила до чотирьох сотень осіб, а викладачів − до 53 осіб. Навесні 1922 р. за ухвалою професорської ради УГА першим ректором був обраний Іван Шовгенів (батько письменниці Олени Теліги, розстріляної пізніше в окупованому гітлерівцями Києві), а проректором − Борис Іваницький. Також Борис Георгійович став професором кафедри загального і спеціального лісівництва. З тогочасної архівної справи читаємо назви предметів, що він тоді викладав: лісівництво, лісова статистика, лісова політика, дендрологія та анатомія дерева, лісові займища… Згодом він був ректором УГА (1925 − 1926 і 1928 − 1935 рр.), деканом агрономічно-лісового факультету, керував кафедрою охорони лісу і мав багато інших обов’язків.

ooororro

Борис Іваницький (четвертий у першому ряду праворуч) серед викладачів і студентів Української Господарської Академії. Подєбради. 1923 р. Фото з Архіву Української Вільної Академії Наук (Нью-Йорк).

А ще він був ученим-лісівником, автором підручників, наукових праць, учасником міжнародних наукових конференцій, членом оргкомітетів І і ІІ Українських наукових з’їздів у Празі (1926 і 1932 рр.), членом Української наукової асоціації у Празі, а пізніше − Українського наукового інституту у Варшаві, Могилянсько-Мазепинської академії та Наукового товариства імені Тараса

Шевченка у Львові. Дослідники нараховують 34 праці Іваницького, присвячені лісівництву. Поміж них знаходимо «Лісову господарку України» (1922), «Підручник до визначення деревнистих рослин по листях» (1922), «Обезліснення України» (1926), «Як використовувати сипкі піски під ліс» (1929), але на першому місці − неперевершена 2-томна «Ліси й лісове господарство на Україні» (1936 − 1939), яка ніколи не видавалась на Батьківщині автора, і від якої залишились уже лічені примірники.

Проте українське піднесення на чеській землі виявилось недовгим, становище української громади в Чехословаччині почало неухильно погіршуватись після того, як уряд країни взяв курс на зближення з СРСР. Зменшувалась допомога, у 1928 р. заборонили приймати нових слухачів до УГА, а 1935 р. академію взагалі було ліквідовано. Борис Іваницький переїхав до Львова, де жив і працював до 1939 р., німецька окупація застала його в Любліні і Кракові, а з наближенням радянсько-німецького фронту він опиняється в Словаччині, а потім у Чехії, Австрії, Баварії…

rrrrrr

У 1945 р. він став професором, а з 1947 р. − ректором Українського технічно-господарського інституту в Регенсбурзі на півдні Німеччини, який очолював до 1952 р. За великі заслуги в науці лісівництва вчена рада нагородила Бориса Георгійовича почесним званням доктора honoris causa (почесного доктора). Невдовзі тяжко хворий учений переїхав до сина Бориса в Детройт (США), де й помер 4 квітня 1953 р. далеко від Батьківщини. У 1980 р. його перепоховали на українському цвинтарі Баунд-Брук в Америці, де знайшли свій вічний спочинок найвидатніші українці діаспори.

І все ж в Україні його не забули. Разом з державною незалежністю повертаються до нас імена діячів, які поклали свої долі на її вівтар. На малій батьківщині Бориса Іваницького − в Самотоївці на Сумщині 23 червня 2013 року під час урочистостей до Дня села самотоївська громада відкрила меморіальну дошку своєму видатному землякові. А в нашій Боярці, де він мешкав, вулиця на території лісодослідної станції віднині носитиме ім’я Бориса Іваницького − видатного громадського і державного діяча, вченого − засновника українського лісознавства.

Микола Кучеренко

Автор вдячний п. Тамарі Скрипці — вченому хранителю Музею-архіву ім.Д.Антоновича УВАН у США  за надані фотоматеріали.

Вулиця Сергія Шамрая

1111

У попередньому випуску газети була розміщена стаття краєзнавця Миколи Кучеренка «Боярка Михайла Грушевського», де розповідалось про перебування в Боярці родини Грушевських. Продовженням стане життєпис одного з членів цієї родини − Сергія Вікторовича Шамрая − племінника і учня Великого Українця, дослідника історії Київщини. Ім’я цього молодого талановитого вченого було добре знаним у наукових колах України 1920 − початку 1930-х років.

Про Сергія Шамрая ми довідались, коли з відродженням незалежності України почав створюватись Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського. Ми ще встигли познайомитися і подружитися з його дочкою Вікторією Сергіївною, записати її розповіді, побачити меморіальні речі, книги, документи і фотознімки її батька. Пізніше сучасні історики Руслан Пиріг, Світлана Панькова, Оксана Юркова та інші вперше розповіли про нього у своїх наукових публікаціях.

2222

Сергій Шамрай (справжнє прізвище Шамраєв) народився 17 серпня 1900 р. у Владикавказі в родині російського офіцера Віктора Ілліча Шамраєва та його дружини Ганни Сергіївни − сестри Михайла Грушевського. Втім, різниця в їхньому світогляді виявилась настільки сильною, що навіть у дореволюційні часи шлюб розпався, і 1905 р. Ганна Сергіївна з двома дітьми Олею та Сергієм і матір’ю Глафирою Захарівною назавжди переїхала до Києва, де 1908 р. вся родина Грушевських (Михайло Сергійович з дружиною Марією Сильвестрівною, його брат Олександр Сергійович і сестра Ганна Сергіївна) придбала садибу на вулиці Паньківській № 9 (тепер там міститься Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського). Там, у київському Домі Грушевських, пройшла більша частина життя Сергія Шамрая.

А ще в його житті немале місце займала наша Будаївка/Боярка, де з року в рік родина Грушевських влітку винаймала дачу. На старих конвертах, зокрема, згадується адреса: вулиця Зелена, дача Купріяна Лупича (про це ми розповідали в попередньому випуску «Молоді Боярки»). Поміж численних фотознімків Грушевських є й такі, де легко вгадуються наші рідні лісові краєвиди, хоч і значно первісніші, природніші та чистіші. Він любив їх, адже літо упродовж багатьох років сім’я Грушевських проводила тут, у Будаївці.

Свою гімназичну освіту Сергій Шамрай розпочав 1910 р. у Київській чоловічій 7-й гімназії, а завершив ‒ у заснованій на початку Української революції Другій українській Кирило-Мефодіївського братства гімназії, яка була відома своїм патріотичним духом, старші учні якої взяли участь у битві під Крутами. Але найбільший вплив мала на нього родина, особливо Михайло та Олександр Грушевські − українські історики і громадські діячі. Саме під їхнім впливом Сергій Шамрай здобував фах історика в Київському університеті (на той час він звався Вищим інститутом народної освіти), звідки його 1923 р. виключили за українство, та в Київському археологічному інституті.

Після повернення 1924 р. з еміграції Михайла Грушевського він став аспірантом заснованої вченим Науково-дослідної кафедри історії України. За задумом Михайла Сергійовича, кафедра мала підготувати його продовжувачів в українській історичній науці. Серед них одним з перших був молодий історик Сергій Шамрай − учень і племінник Михайла Грушевського. Протягом наступних років молодий вчений, працюючи в історичних установах Михайла Грушевського, створив близько 50 наукових праць з української історії, а найбільше − з історії Київщини. Зокрема, праці «Київська козаччина 1855 р.: До історії селянських рухів на Київщині» (тема його кандидатської дисертації), «Місто Баришпіль у ХVІІІ в.» (Баришполем у давні часи називали Бориспіль), «Місто Васильків ІХ − ХVІІІ вв.», «Містечко Трипілля на Київщині» і «Київська сотня на Гетьманщині в ХVІІ – ХVІІІ вв. (Історико-географічна та економічна характеристика)» стали новим словом для дослідників нашого краю. В останній ми знаходимо ранні відомості з історії нашої Будаївки/Боярки.

55555

Йому не дали розкрити весь його багатий науковий потенціал. Історичну науку більшовики оголосили «класовим фронтом». З 1929 − 1930 рр. почалось масоване шельмування вчених, зокрема істориків школи Михайла Грушевського, ліквідація його історичних установ, а потім − арешти його співробітників та учнів. Вони, як і закатовані комуністичним режимом вчені інших галузей науки, як розстріляні поети й письменники, виморені голодом селяни, були винні лише в тому, що любили цю землю. Нищівну оцінку тим подіям дав академік Сергій Єфремов: «Це дійсно якийсь дім божевільних, у якому вже нічого не розбереш (…). Підлішого часу не було й не буде».66666

Сергія Шамрая ув’язнювали двічі: у 1933 і 1937 рр. Перший термін відбував у таборі під глумливою назвою «Свободный» на Далекому Сході. Звільнений 1936 р., він повернувся в Україну й оселився в Чернігові. Уночі 7 серпня 1937 р., у пік репресій, його заарештували вдруге ‒ на очах у неповнолітньої доньки Вікторії, яка приїхала з Києва, щоб провести шкільні канікули з батьком. «В цю ніч батька свого я бачила востаннє», − напише вона у спогадах наприкінці життя. Його останньою адресою стала копальня «Партизан» у горах Колими. В одному з листів до рідних (листи з неволі всі в’язні писали російською, інакше гулагівська цензура їх не пропускала) він тоді писав: «Вы спрашиваете, какая тут природа и климат? Сопки, сопки и сопки, покрытые мелким лесом, а между ними прииски. Мелкие, горные речушки. Последнее время перед болезнью работал в лесу лесорубом. Климат здесь суровый, доходит до -70 о. В лесу белые куропатки, белые зайцы. Местного населения здесь нет. Вот и все». Як батьків заповіт, сприймала Вікторія Сергіївна його інший лист: «Придется тебе тяжело, но верь, дорогая, что я тут не виноват, не сердись, люби и помни свого несчастного отца. Мои книги, если они целы, возьми себе, читай, но береги и не раздавай их. Они лучшие друзья. Целую тебя крепко и люблю от души. Пиши, учись хорошо и помни обо мне. Твой татко». Книги стануть для Вікторії Сергіївни друзями, а пізніше − і професією, оскільки життя вона присвятить бібліотечній справі.

 

Віднайдено унікальне видання 1881 р. про с. Будаївку

selo-budaevkaЗавдяки старанням керівника пошукої групи Боярського історичного товариства Олега Лисенка та директора Наукової бібіліотеки ім. М.Максимовича Олега Сербіна боярчани мають можливість ознайомитись із рідкісним виданням: “Село Будаевка”, Киевъ, 1881. Автор – Іван Гнатович Малишевський – український богослов та історик, заслужений ординарний професор Київської духовної академії, доктор богослов’я.

Ознайомитись з книгою можна за посиланням

Скачати книгу: malyshevsky_selo_1881

Боярські шляхи Української народної республіки (УНР)

Боярка-УНР

Сергій КОВАЛЕНКО

Під час Української Революції 1917-1921 років порив кращої частини українського народу, яка, власне, і складала українську націю, до свободи розгортався навколо боротьби за Київ. Він був і залишається символом української державності й колискою української культури. Боярка, як південна брама Києва, не могла бути осторонь цих події, і хвилі цієї боротьби невідворотно перекочувалися через неї і душі тодішніх боярчан.
Першим визначним епізодом, який стосується Боярки тих часів, були події 1 березня 1918 року, пов’язані з наступом Армії УНР на Київ, зайнятий від 8 лютого окупаційними військами московської комуни.
1 березня 1918 року о 4-й годині ранку станцію Боярка звільнили від московських окупантів підрозділи Васильківського кошу Вільного Козацтва, очолюваного Іваном Горемикою-Купчинським. Ворог не чинив великого опору й відступив до станції Жуляни, щоб там з’єднатися з чехословацькими частинами, з якими перебував у союзі. Відступаючи, він зіпсував за собою залізничну колію. На станції козаки захопили 2 кулемети «Максим» зі стрічками до них, 100 гвинтівок і 9 полонених, один з яких був матросом. Безпосередньо операцією як військовий фахівець керував сотник Федір Артеменко, оскільки Іван Горемика-Купчинький був особою цивільною.
Саме Федір Артеменко був родом з Бучі, став згодом славетним Отаманом Орликом, який очолив партизанську боротьбу проти московської комуни в околицях Києва у 1920-1922 роках. До цієї боротьби було залучено й боярчан-будаївчан. Отамана Орлика як негативного персонажа, «главаря банди», було виведено в антиукраїнському пасквілі московського запроданця Миколи Островського «Как закалялась сталь». Там він розповів як «бандит» Орлик взимку 1920-1921 років заважав «відважним комсомольцям» вирубувати боярський ліс задля обігріву московської комуни, що засіла у Києві. Невдовзі Федору Артеменку було присвоєно звання полковника Армії УНР і він взяв участь у її героїчному Листопадовому рейді 1921 року на Київ. На початку 1922 року Федора Артеменка було тяжко поранено, захоплено в полон і закатовано у Лук’янівській в’язниці в Києві.
А 1 березня 1918 року козаки на чолі з Федором Артеменком, полагодивши зіпсовану ворогами залізничну колію, близько 10-ї години ранку вирушили далі на Київ і після запеклих боїв на станціях Жуляни і Пост-Волинський звільнили його.
Комісаром Будаївської волості від УНР Іван Горемика-Купчинський призначив Марка Шляхового, який згодом також став учасником і одним з керівників партизансько-повстанського руху проти московської комуни.
Того ж ранку 1 березня 1918 року до Боярки, рухаючись від Білогородки, вступив Кінний полк імені Костя Гордієнка, очолюваний Всеволодом Петрівим. Оскільки Боярку вже було визволено, то він приєднався до наступу Вільних Козаків на Київ. Всеволод Петрів згодом став військовим міністром УНР і одним з визначних діячів української політичної еміграції після загарбання України московською комуною.
——————————————–
Наступний яскравий епізод Української Революції 1917-1921 років, пов’язаний з Бояркою, це події Протигетьманського повстання 1918 року. Січові Стрільці, що складали ядро республіканських військ, після славного Мотовилівського бою, в якому вони розгромили гетьманців, 19 листопада 1918 року звільнили Боярку-Будаївку. Безпосередньо операцією керував Іван Андрух. У серпні 1921 року він загинув у Києві, куди прибув з метою готувати всенародне повстання проти московської комуни під час Листопадового рейду 1921 року.
Після здобуття Боярки-Будаївки Січовими Стрільцями, вона стала головною базою подальшого наступу на Київ. На станції розмістилося їхнє командування на чолі з Євгеном Коновальцем і начальником штабу Андрієм Мельником, майбутніми засновниками й керівниками Організації Українських Націоналістів (ОУН).
Взагалі Боярка-Будаївка перетворилася на військовий табір. Сюди з Фастова і з навколишніх сіл прибували і прибували повстанці, які вливалися до підрозділів Січових Стрільців, завдяки чому до 29 листопада їхнє формування розгорнулося до дивізії. Сюди ж присилали трофейні гармати, завдяки чому Роман Дашкевич сформував у Боярці свій славетний гарматний полк, що складався із 7 батарей.
20 листопада на бік республіканців перейшов Лубенський сердюцький кінно-козачий полк, очолюваний Юрієм Отмарштайном, пізнішим героєм Листопадового рейду 1921 року. Опівдні полк вишикувався на пристанційній площі Боярки.
Того ж дня до Боярки з Фастова прибув Чорноморський Кіш отамана Поліщука. Він також приєднався до боїв за Київ.
22 листопада республіканські війська здобули станцію Жуляни і село Крюківщину. Проте невдовзі стався прикрий інцидент з німецькими військами, який уповільнив наступ на Київ. Німці, що відбували до Німеччини, де сталася революція, тримали нейтралітет щодо конфлікту між республіканцями й гетьманцями.
Але 25 листопада чорноморці, що стояли в Білогородці, випадково обстріляли німецький батальйон, що рухався від Святошина до Боярки, щоб там сісти у вагони для відправлення до Німеччини. Німецьке командування, яке на той час оперувало ще більшими силами, ніж республіканці, в ультимативному порядку зажадало від них, щоб до часу повного відправлення німецьких військ до Німеччини республіканці відвели свої війська на лінію Васильків-Ясногородка-Буча, що й було виконано у ніч з 29 на 30 листопада. Штаб Січових Стрільців перебрався до Фастова.
Так скінчилася «Боярська Січ».
Невдовзі, 13 грудня 1918 року, після повного виїзду німецьких військ, республіканці поновили свої позиції, а 14 грудня звільнили Київ.


Сергій Коваленко

Церква Марка Гирявця

Микола КУЧЕРЕНКО

Багатовікова історія нашого міста ‒ колишнього села Будаївки ‒ була оповита переказами і легендами, більшість яких, на жаль, уже назавжди втрачені. Лише поодинокі розрізнені відомості можна розшукати в давніх документах. Чим ближче до нашого часу, тим більше таких документів та усних переказів. Майже півтора століття тому професор Київської духовної академії Іван Малишевський встиг записати перекази про титаря (засновника) першої Михайлівської церкви Марка Гирявця. Згадки про нього можна знайти також у давніх церковних документах. Завдяки їм ми змогли відтворити з напівзабуття одну з багатьох сторінок нашого минулого. Продовжувати читання Церква Марка Гирявця