Євген Коновалець та Загін Січових стрільців у Боярці

KonovaletsІсторична довідка
щодо встановлення Меморіального барельєфу на честь Загону Січових стрільців Армії Української народної республіки та полковника Євгена Коновальця у місті Боярка, Київської області

Підготував: Хома Іван Ярославович – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та етнокомунікацій Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка». Скачати з посиланнями на джерела: Історична довідка_Коновалець_Боярка Продовжувати читання Євген Коновалець та Загін Січових стрільців у Боярці

Островський Микола Олексійович (1904–1936)

Письменник, автор роману «Як гартувалася сталь». Причетний до каральних експедицій проти населення, запідозреного в контрреволюції.
Народився в сім’ї робітника гуральні. Під час німецької окупації 1918 р. брав участь у підпільній діяльності більшовиків Шепетівки. 20 липня 1919 р. вступив до комсомолу, пішов на фронт добровольцем. Воював в кавалерійській бригаді Г. Котовського і в 1-ї Кінній армії. У серпні 1920 р. під Львовом був важко поранений у спину і демобілізований.
Повернувшись у Шепетівку, став працювати в місцевому ревкомі. Брав участь у нічних обшуках і прямому пограбуванні, організованому владою – ходив по квартирах і відбирав продовольство, книги та інше майно у людей, оголошених буржуями. У 1924 р. значився комунаром Окремого Шепетівського батальйону Особливого призначення, котрий проводив зачистки місцевості – каральні експедиції проти населення, запідозреного в контрреволюції.
З 1928 р. втратив зір і був прикутий до ліжка. Придумав систему письма, написав роман про становлення радянської влади «Як гартувалася сталь» (1932–1934), який був офіційно визнаний одним з кращих творів соціалістичного реалізму. У 1935 р. Островський нагороджений орденом Леніна, йому були подаровані будинок в Сочі і квартира в Москві, присвоєно звання бригадного комісара.
Вже будучи прикутим до ліжка, майже осліплий інвалід закидав різні інстанції листами, в яких «викривав» своїх сусідів по будинку – «недорізаних буржуїв».

Джерело: Методичний збірник “Як перейменувати вулицю”. Правові засади перейменування вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд, розташованих на території населених пунктів. Український інститут національної пам’яті, Чернігівська обласна державна адміністрація, Чернігівська обласна рада, Чернігівська міська рада, Чернігівський центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого, самоврядування, керівників державних підприємств, установ і організацій. Київ-Чернігів, 2014

Иван Иванович Иванов: рассказывает Мария Кириленко (Коваленко)

І.Іванов_на могилі_Самійленка
Иван Иванов на могиле поэта Владимира Самийленко во время митинга к 100-летию со дня рождения поэта (г.Боярка).

На вопросы Радислава Кокодзея отвечает Мария Кириленко, дочь поэта-диссидента Ивана Коваленко

Одной из примет Горбачёвской перестройки и того, что «процесс пошел» было появление в печати целого ряда произведений, в которых бывшие ЗК описывали все ужасы сталинских лагерей. В Украине первым таким произведением была повесть Ивана Ивановича Иванова (это не псевдоним, а настоящее имя автора) «Колыма», которая вышла в 1988 году в №№ 8 – 9 журнала “Вітчизна”, а через год – отдельной книгой в издательстве “Советский писатель” в 1989 году. Продовжувати читання Иван Иванович Иванов: рассказывает Мария Кириленко (Коваленко)

Боярка Михайла Грушевського

Микола Кучеренко

 Хоч в радянські десятиліття можна було почути про перебування в дореволюційній Боярці-Будаївці деяких видатних людей, їхній перелік виходив у кілька разів коротшим, ніж він є тепер. Чи не найбільше табу накладалось на згадки про Михайла Грушевського.

…Набагато пізніше, вже в роки Незалежності, працюючи у групі науковців над створенням у столиці Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, я вражено побачив назву мого рідного міста в студентському щоденнику молодого Грушевського та листах його рідних, вчитувався в їхні боярські адреси, вслухався в розповіді ще живих. Так поступово розкривалася, здавалось, навіки втрачена картина перебування Великого Українця на нашій малій Батьківщині.

Схоже, що знайомство з Бояркою для Михайла Грушевського відбулося через його родичів Златоверховникових − Павлину Захарівну (сестра Михайлової матері − Глафири Захарівни) та її чоловіка Михайла Даниловича, який був у 1878 – 1908 рр. священиком гімназичної Миколаївської церкви у 1-й Київській гімназії. Студент Грушевський у 1888 − 1890 рр. мешкав у гімназичній квартирі Злотоверховникових і бував на їхній дачі в Боярці. Як і багато інших киян, Златоверховникови виїжджали влітку на відпочинок до Боярки, де мали власний будинок. Цей момент неодноразово простежується в родинному листуванні Грушевських. “Как же твое существование насчет квартиры. Они (Златоверховникови. – М. К.), должно быть, скоро в Боярку переедут”, – стурбовано запитувала Михайла Глафира Грушевська навесні 1890 р. Змінивши квартиру, він продовжував зберігати з цією родиною добрі відносини і надалі відвідував її. “Заходил я во вторник к Златоверховниковым, (…) сейчас после Тройцы они собираются выехать в Боярку”, – писав він матері 22 травня бл. 1890 р.

На жаль, тепер уже важко сказати, де саме в Боярці була дача Златоверховникових (скоріше всього, на Хрещатику чи розташованій паралельно вулиці Липки), оскільки в листах про це прямо не пишеться, та й сама дача довго не проіснувала. Відповідаючи 4 листопада 1892 р. на синів лист, Глафира Захарівна писала Михайлові: “Ты пишешь, что дача Златоверховниковых сгорела. Жаль, очень жаль, должно быть, от поджога, так хорошо была устроена”.

Після того Златоверховникови дачу в Боярці вже не відбудовували, їхні уподобання змінились на користь Фастова, але до Боярки їздила з дітьми на літо інша родичка – Марія Федорівна Ковалевська, яка була сестрою Михайлового батька – Сергія Федоровича. “А в Киеве погода теперь хорошая, каштаны и сирень цветет и так тепло и хорошо. Люди думают уже на дачу выезжать, и Златоверховниковы думают ехать в Фастов, а Ковалевская думает поехать (…) на дачу в Боярку”, – писала 13 травня 1902 р. синові Михайлові Глафира Грушевська. Це листування зайвий раз нагадує, що до революції виїзд на літні дачі вважався поміж більш-менш забезпечених киян річчю мало не обов’язковою. Численні листи свідчать, що Михайло Сергійович у ті роки й сам бував у Боярці, зокрема, відвідував відпочиваючих родичів. “Если будешь в Боярке, кланяйся от нас”, − писала Михайлові Глафира Захарівна 1 серпня 1891 р.“А ты был в Боярке или тоже все сбираешься?” – запитувала 5 серпня 1891 р. його сестра Ганна. Ніби відповідаючи їй, юнак у недатованому листі написав: “На Успенье я собрался в Боярку; там уже разъезд, публики мало”.

1

Михайлова сестра Ганна Грушевська (в заміжжі Шамраєва, Шамрай), переїхавши 1905 р. з Кавказу на постійне проживання до Києва, щороку ще з весни намагалась вивезти на дачу дітей Олю та Сергія. “В неділю приїжджав господар тієї дачі, що ми наняли в Будаєвці, недалеко від Боярки, то говорив, ще сніг лежить в лісі і що вони тільки починають орати. Лікар радив їхати якнайскорше на дачу, і я уложила собі їхати зараз після Великодня, а тепер очевидно сього не можна буде робити, бо що ж його робити на дачі, як так зимно?! Треба почекати тепла, а доти сидіти в гóроді”, − писала вона Михайлові до Львова. “Мріємо про ліс та дачу”, − писала вона в іншому листі (30 травня 1912 р.).

Разом з Ганною Сергіївною відпочивали її мати Глафира Захарівна, іноді − брат Олександр Сергійович з дружиною Ольгою Олександрівною. З листів бачимо, що вони обрали собі лісову околицю Будаївки: там було спокійно, та й житло було значно дешевше. “Милая, дорогая Галичка! Итак мы с Вами скоро увидимся. […] Конец лета проведете в Боярке, в лесу и я надеюсь, что эту зиму не будете больше болеть. Поезд из Киева утром выходит в 10 ч. 50 м. утра, так что Вы можете успеть приехать утром”, – запрошувала листом Ольга Олександрівна Ганну Сергіївну до Боярки в червні 1908 р. і додавала в іншому лист: “Усердно питаемся земляникою, берем по 4-5 фунтов и едим с молоком и сметаною». Завдяки чудовому лісові з цілющим лісовим повітрям і добротному й недорогому будаївському базарові (він, схоже, був на тому місці, що й тепер) дачники успішно поправляли здоров’я.

Чи бував тоді разом з ними у Боярці-Будаївці і сам Михайло Грушевський? Так, бував. Хоч його перебування тут було значно коротшим і змістовнішим. Він вмів, як ніхто інший, бачити і відчувати прадавню традицію поселення над Притвіркою, намагався зафіксувати її. В його виданому у Петрограді 1916 р. двотомнику “Украинский народ в его прошлом и настоящем“ є фотознімок з видом перемички між “Церковним” і “Лодочним” ставами та прилягаючої будаївської місцевості.

2

Варто наголосити, що на нашій малій Батьківщині Грушевські не почувались самотніми. Поміж усіх київських дачних передмість саме Боярка найбільше вабила українську інтелігенцію Києва, яка створила тут один зі своїх найбільших осередків. Серед них були подружжя відомих громадських діячів Федір та Віра Матушевські, історик і громадський діяч Дмитро Дорошенко, визначний лісознавець Борис Іваницький, композитор і громадський діяч Микола Лисенко, численна родина відомих вчених Кістяківських і родина Олександра Кониського, а також багато інших, менш відомих особистостей. Кожен з них вимагає окремих розповідей.

Яскравою замальовкою про один день життя вченого в Будаївці десь близько 1910 р. стали спогади з дитячих років їхньої родички Тамари Марківни Грушевської (1905 – 1992) – доньки священника (згодом єпископа), етнографа і краєзнавця Марка Грушевського (1865 – 1938). Приїхавши з дружиною та дітьми в Київ у гості до Михайла, Ганни та Олександра Грушевських, Марко Федорович довідався, що вони перебувають на дачі, тож, як згадувала Тамара Марківна, “батьки вирішили поїхати на дачу. […] Коли приїхали дачним поїздом і він відійшов, то перебігали через колії на другий бік від станції. Теклюня (покоївка Грушевських. − М. К.) вела до хати, йти було недалеко лісом. Там було багато гостей […] Гості всі були дорослі. А знайомі діти були: Катруся (донька Михайла Грушевського. − М. К.), Олюся і Сергій (діти Ганни Грушевської. − М. К.). Катруся повела в ліс, що починався зразу і ми шукали земляніку. Її було не багато. Потім позвали до столу. Він був пишно вбраний. […] Це було святково. Мабуть, чиїсь іменини. По застоллю пішли в ліс, який починався з веранди. Дехто сів на веранді, а ми, діти − гулять в різні ігри: квача, довгої лози, запалили вогнище, плигали через нього, і з нами бігав в кота і миші, і в усякі ігри Михайло Сергійович, батько і ще два чоловіки. Один, з якого я потім любувалась в Києві, бо часто зустрічала у Грушевських. Це був Мар’яненко, артист. Було якось дуже весело. Втішно. Багато співали. У матері був чудовий голос, і вони з Мар’яненком співали дуети. Але співали і всі. (…) Приїхавши додому, я все гралась з ляльками в дачу Боярка”.

3

Звернімо увагу: Тамара Марківна згадувала, що вони, «коли приїхали дачним поїздом і він відійшов, то перебігали через колії на другий бік від станції», а потім “до хати йти було недалеко лісом”. Йдеться не про ту станцію Боярка, яку ми всі добре знаємо, а про про невелику платформу в лісі біля теперішніх Лісодослідної станції та інституту “Кадри-ліс“. Старі дореволюційні довідники називали ту платформу просто “майданчиком” – через її невеликі розміри. Якщо станція Боярка призначалась переважно для мешканців Хрещатика, Липок і прилягаючих кварталів за залізницею, то “майданчик” був близьким для будаївців, що мешкали на вулицях, які ми знаємо під назвами вулиць Піщаної, Самійленка, Франка, Шевченка, Васильківської, Зеленої та ін. Схоже, що той «майданчик» перестав існувати задовго до Другої світової війни. Натомість ще довго залишався там викладений шпалами перехід через залізничне полотно, який досі пам’ятає найстарше покоління теперішніх боярчан. Від того переходу до вищеназваних будаївських вулиць стежка, дійсно, йшла через ліс. Лишається тільки по-доброму подивуватись пам’яті Тамари Марківни Грушевської, яка розповіла про свої дитячі відвідини Будаївки наприкінці свого довгого життя.

Про відпочинок когось із Грушевських у Боярці в радянські роки відомостей нема − їм уже було не до Боярки (з листування знаємо, що на початку 1920-х рр. у Ганни Грушевської від цинги та недоїдання повипадали зуби). Проте документи розповідають про приїзд 1927 р. до Будаївки вже згадуваного вище Марка Грушевського на запрошення “від Будаївської української общини (…) для відправи служб Божих всеношної 20/ХІ та літургії 21/ХІ цього (1927) р. в день нашого Храмового свята Архистратига Михаїла”.

…Тепер, через ціле століття, вже здавалось неможливим з’ясувати хоча б одну з боярських адрес Грушевських. Це не зважаючи на те, що в листі за 1908 р. ми знаходимо майже повну адресу: “Ст. Боярка Ю.З.Ж.Д. Будаевка, ул. Зеленая, дача Купріяна. Грушевскому Александру Сергеевичу”. Інший тогочасний лист був адресований також на дачу Купріяна, але вже на ім’я Ганни Грушевської (отже всі Грушевські відпочивали на одній дачі). Де ж була дача Купріяна? Чи збереглась вона до нашого часу? Мабуть, він був єдиним Купріяном на тій вулиці або й по всій Будаївці, інакше б адреса обов’язково вказувала і прізвище. І все ж розпитування людей на сучасній Зеленій вулиці показало, що ніхто з зустрічних людей ніякого Купріяна не пригадав. Здавалося, пошук зайшов у безвихідь…

4

Його продовження виявилось зовсім несподівано. Багатьом у Боярці знайомий занедбаний пустир за міським клубом біля початку вулиці Зеленої. Людська пам’ять, а ще більше – кілька вцілілих поховань засвідчують, що “пустир” колись був кладовищем (саме там були поховані загиблі вояки заснованої Михайлом Грушевським Української Народної Республіки, яким 2015 р. ентузіасти спорудили меморіал). Уцілів і старий металевий хрест з епітафією на табличці: “Лупич Іван Купріянович”. Побачивши її, відразу подумалось: Купріянович… Чи не його батько здавав Грушевським дачу? Запит на телефонну довідку виявився успішним, і з довгенького переліку сучасних боярських абонентів на прізвище Лупич (рід Лупичів − один з найстаріших і найчисленніших будаївських родів) пощастило вийти на прямого нащадка Івана Купріяновича – його онука Юрія Григоровича. Через нього від його матері Галини Прохорівни та дядька – 86-річного Михайла Івановича Лупича (помер влітку 2007 р.) пощастило довідатись, що Купріян (Купрій) Лупич до революції 1917 р. мав десь на початку Зеленої вулиці з боку лісу два дерев’яних дачних будинки (один з них був двоповерховим), які щоліта здавав відпочиваючим. Сам він з родиною мешкав неподалік, на теперішній вулиці Шевченка. З дружиною Мотрею мав численну сім’ю: дев’ятьох синів і двох дочок. То були завзяті, роботящі люди, серед синів переважали теслі та будівельники. Старий Купріян помер бл. 1932 р. у віці 97 років і нащадкам запам’ятався, як “невеликий щуплий дідок”.

Обидві Купріянові дачі, напевно, були націоналізовані з приходом більшовиків і занепали, а під час колективізації вони, за розповідями нащадків, були зруйновані й матеріал з них пішов на побудову корівників для щойно заснованого колгоспу “Інтенсивник”. Не лишилося сліду і від Купрієвої могили, яка була на вже згаданому кладовищі-пустирі − колись там спочили чи не всі будаївські Лупичі. Тепер уже важко повірити, що кладовище було обгороджене, мало двоє воріт і вишукані кам’яні надгробки з кутими огорожами. У повоєнний час з чиєїсь сатанинської волі кладовище перетворили на піщаний кар’єр. Надгробки обв’язували тросом і стягували трактором. Певно, вони, як і пісок з могил, йшли на будівельні потреби (розповідають, що так тривало, аж поки не лопнув трос, завдавши важких травм робітникові). Десь поміж тих пам’ятників зник назавжди і надробок старого Купріяна Лупича… Тож тепер на питання про адреси Грушевських у Боярці можемо відповісти, що досить точно з’ясована одна – на лісовій околиці міста при початку вулиці Зеленої, хоч будинок той не вцілів, оскільки був розібраний понад 85 років тому.

6

І все ж втрати виявились не суцільними. Як з’ясувалося, добре зберігся будинок, де мешкав з родиною сам Купріян Лупич. Він розташований на сусідній вулиці Шевченка, якраз проти автобусної зупинки “Вулиця Зелена”. Це була типова для старих українських сіл білена хата з глиняною призьбою і зеленими дерев’яними віконницями – таких у нас лишилось уже небагато. Та хата береже пам’ять про Боярку-Будаївку, яку любили Грушевські і, напевно, не раз бували під її дахом. Тепер вона залишилась єдиною ланкою, що єднає сучасну Боярку з Великим Українцем Михайлом Грушевським. Зауважимо при цьому, що сьогодні немає жодних гарантій її збереження.

***

Час усе розставляє на свої місця, і давно вже слід подумати над питанням про увічнення в нашому місті пам’яті про Михайла Грушевського. У той час, як багато наших вулиць носять імена людей, що не мали жодного відношення до Боярки і навіть не підозрювали про її існування, ми досі не маємо вулиці цього великого діяча, який мешкав у нашій Будаївці-Боярці і черпав тут сили і натхнення для своєї подвижницької праці. Думається, що найбільше підходить для перейменування вулиця Жовтнева. Тим більше, що на ній розташований Боярський краєзнавчий музей – хранитель історичної пам’яті рідного міста. Ця вулиця пам’ятає кроки великого історика і державотворця Михайла Грушевського. Час уже згадати про нього і всім нам.

Опубліковано:

Кучеренко М. Боярка Михайла Грушевського // Молодь Боярки. ─ Випуск № 10. ─ Вересень 2015 р. ─ С. 8-9.

 

Родина Матушевських

Життєпис цієї родини, як і цілих поколінь найвидатніших синів і дочок нашого народу, став можливим лише в роки незалежності. Про Федора та Віру Матушевських вчені захищають дисертації, осмислюючи їхній неабиякий внесок в українське буття на крутих поворотах історії. Хоч найбільша заслуга належить невтомному київському дослідникові Сергієві Білоконю, який ще в «ті» часи не побоявся досліджувати тему комуністичних репресій, що принесли незліченні страждання мільйонам українців. Сергій Іванович зібрав унікальний архів з тисяч репресованих родин, і ця стаття стала можливою лише завдяки зібраним ним матеріалам. А для нас Матушевські дорогі перш за все тим, що їхнє життя і невтомна праця відбувались упродовж багатьох років у нашій Будаївці/Боярці.

Федір Павлович Матушевський народився 20 червня 1869 р. (за ст. стилем) у священичій родині у містечку Смілі на півдні Київської губернії. Навчаючись у Київській духовній семінарії, став активним членом українських гуртків. Величезного значення тоді набуло для нього знайомство з видатним українським громадським діячем Олександром Кониським (до речі, його дача також була на нашому боярському Хрещатику), який виховав ціле покоління молодої української інтелігенції, серед них були, зокрема, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Василь Доманицький. Під впливом Кониського у 1898 р. до 100-річчя виходу «Енеїди» Івана Котляревського (а отже 100-річчя нової української літератури, написаної живою народною мовою) Федір Матушевський у співпраці з Єфремовим і Доманицьким видав збірник-альманах української поезії «Вік». З цього видання виросло видавництво «Вік», перші книжки якого друкувалися в Черкасах, де Ф.Матушевський на той час жив і працював. Не зважаючи на російські заборони та утиски, видавництво проіснувало до 1918 року і видало 140 назв книг. Тоді ж завдяки співпраці з журналом «Киевская старина» ‒ першим в Україні історичним часописом ‒ почалося становлення Матушевського-журналіста.

Близько 1900 р. він вступив до Дерптського (Тартуського) університету, проте не лише не перервав зв’язків з Батьківщиною, але й організував при університеті українську студентську громаду. А ще ‒ часто бував у Петербурзі, де разом з Олександром Лотоцьким займався справами українського книговидання. Саме під час однієї з петербурзьких поїздок у домі Лотоцьких студент Федір Матушевський познайомився зі студенткою Жіночого медичного інституту Вірою Олександрівною Поповою. Уродженка Москви, вона проте щиро переймалася українськими справами і вступила до численної української студентської громади Петербурга. Варто зазначити, що учасниками тієї громади були також майбутній історик і політик Дмитро Дорошенко, сестра Лесі Українки Ольга Косач (відтоді Віра з Ольгою подружились на довгі роки) та ін. «Се була взірцева пара українських громадян, що все без останку життя своє посвячували українській справі», ‒ писав пізніше про Віру Попову й Федора Матушевського у спогадах Дмитро Дорошенко.

1904 р. став вирішальним для Федора Матушевського та Віри Попової: вони завершили навчання і виїхали на Україну, а ще ‒ обвінчалися на Харківщині, куди була призначена Віра Олександрівна і де вона «с августа 1904 по ноябрь 1905-го года состояла санитарным врачем Харьковского губернского земства по Волчанскому уезду, организуя там медицинскую помощь, ведя борьбу с эпидемиями, санитарно-просветительную работу в виде популярних чтений, устраивая ясли-приюты, школьные завтраки и пр». Але праця її чоловіка була пов’язана з Києвом, тому восени 1905 р. молода лікарка, «выполняя свои обязанности вполне успешно», переїхала на Київщину, де була «допущена к исполнению по вольному найму должности боярского участкового врача Киевского уезда» − тобто до нашої Будаївки/Боярки. Щоб уявити її працю тут, варто згадати давніх земських лікарів з їхнім безкорисливим високоморальним служінням людям.

У Будаївці Віра Олександрівна одержала службове помешкання на території розташованої край лісу місцевої земської лікарні. Мабуть, багато хто з сучасних боярчан знають той комплекс одноповерхових цегляних поштукатурених будівель своєрідної архітектури, споруджений ймовірно в кінці ХІХ ст. спеціально для земської лікарні. За радянських часів там була Боярська районна лікарня, яка 1967 р. переїхала до нового двоповерхового корпусу на вулиці 40-річчя Жовтня. Той старий лікарняний комплекс (тепер його займає районний тубдиспансер) непогано зберігся до сьогодні, хоч, на жаль, тепер уже важко сказати, де саме в ньому мешкала родина Матушевських.

1Федір Павлович, оселившись у Боярці, поринув в активну літературну та журналістську працю. То був час Першої російської революції, коли захиталась самодержавна деспотія і з’явились перші ознаки послаблення жорстокого національного гніту. Засновувались перші політичні партії, зокрема Радикальна демократична партія, до комітету якої входив Матушевський. Тісна співпраця єднала його з Михайлом Грушевським, Борисом Грінченком, Сергієм Єфремовим, Юрієм Тищенком, Євгеном Чикаленком, Володимиром Леонтовичем, Методієм Павловським та багатьма іншими подвижниками українства. У справах видавництва «Вік» він їздив до Львова, наслідком чого стало співробітництво з Іваном Франком. З січня 1906 р. Матушевський став головним редактором нової української газети «Громадська думка», а після заборони того ж року цього видання російським урядом став редактором її спадкоємиці ‒ газети «Рада» ‒ єдиної в підросійській Україні щоденної української газети. Фактично, Федір Павлович став одним з піонерів української журналістики в Наддніпрянській Україні.

Важливою подією в його житті став також Український клуб ‒ літературно-художня громадська організація, заснована Миколою Лисенком 1908 в Києві на вулиці Володимирській, 42. У Клубі влаштовувалися свята пам’яті Тараса Шевченка, читання лекцій і рефератів, проводилися літературні та музично-хорові вечори, організовувалися концерти й літературні ранки для дітей. Він об’єднував навколо себе українство Києва. У 1912 р. російська адміністрація закрила Український клуб, але він того ж року відновився під назвою «Родина» (рідня, сім’я) і губернатор дозволив, мабуть, читаючи назву як російське «Рóдина» («Ну как тут запретишь?»). Якщо в Українському клубі Федір Матушевський був одним з учасників, то в клубі «Родина» його вже було обрано головою. «Родині» судилось пережити самодержавство, в його надрах навесні 1917 р. постане Українська Центральна Рада.

2Саме завдяки подружжю Матушевських ми найбільше вдячні тим, що наша Будаївка/Боярка стала одним з найважливіших осередків українського громадянства Києва. Як пригадував пізніше відомий публіцист Максим Гехтер, на території Будаївської земської лікарні, де мешкали Матушевські, «у неділю та в свята […] збиралось чимало українців, переважно літературних кругів. Широка гостинність Віри Олександрівни та «янгольська» доброта Федора Павловича Матушевського були тим цементом, що об’єднував досить пестре товариство, яке в них збиралось». Збереглись фотознімки 1908 – 1909 рр., де на території будаївської лікарні (а часом і на тлі її корпусів) зображені Матушевські разом з Оленою Пчілкою та Ольгою Косач-Кривинюк – матір’ю і сестрою Лесі Українки, Борисом Грінченком та іншими тогочасними українськими діячами. Про перебування в Будаївці у Матушевських письменника, педагога і вченого Бориса Дмитровича Грінченка варто згадати трохи більше. Забравши якраз перед цим у нього дружину, доньку і сина, невиліковний на той час туберкульоз підточував його останні сили. Намагаючись хоч якось допомогти йому, Віра Олександрівна поклала Грінченка до себе в лікарню. Втім, усе було марно, не допомогла не лише наша лісова Будаївка, але й тепла Італія, де його останнім життєвим притулком стало місто Оспедаленні, і де 6 травня 1910 р. його не стало.

А ще неподалік від Матушевських мешкали з родинами історик і публіцист Дмитро Дорошенко та адміністратор газети «Рада» Прокіп Понятенко, Андрій Макаренко − в майбутньому член Директорії, а тоді скромний дрібний урядовець на залізниці. За спогадом Дмитра Дорошенка, всі вони «наймали у селян хату й жили у ній червень, липень і до кінця серпня. Коло Будаївки був прекрасний сосновий ліс, що тягнувся аж до м. Василькова. Місцевість була дуже здорова, особливо коли хто був хворий на легені. Ми наймали хату під самим лісом. До Будаївки виїздило на дачу (літниско) багато киян, особливо таких, що були зв¢язані службою й мусіли щодня їздити до міста». До згаданих Дорошенком осіб варто додати родини Грушевських, Кістяківських, Іваницьких та ін.

Не можна оминути й того, що в Будаївці у Матушевських народилось троє синів: Юрій, Василь і Борис. Молоде подружжя активно працювало задля суспільного добра, ростило дітей і зовсім не підозрювало, які страшні події чекають на їхню сім’ю в недалекому майбутньому.

Той перший будаївський період в житті родини Матушевських, що, як тепер бачимо, був сповнений наполегливою працею, творчістю та особистим щастям, тривав дев’ять років. Його обірвала Перша світова війна, принісши нечувані лихоліття з убитими і пораненими, депортованими з Західної України (офіційно їх називали в Російській імперії «беженцами») і царськими заборонами на все українське, злиднями, голодом, епідеміями і сирітством. Віра Матушевська була переведена на роботу до Києва, і, як бачимо з довідника «Весь Киев» за 1915 р., родина оселилась на вулиці Столипінській (тепер Олеся Гончара) № 2. Лікарка Матушевська здійснювала численні обов’язки в медико-санітарному й гуманітарному напрямках; великого значення надавала вона діяльності в заснованому з початком війни «Обществе помощи населению Юга России, пострадавшему от военных действий». Уже згодом, по війні, документ цього Товариства засвідчив, що «член Товариства В.О.Матушевська була діяльним співробітником вищезазначеного Товариства під час імперіалістичної війни, беручи участь, яко лікар, в роботі Товариства, головним чином по обслуговуванню меддопомогою численних груп сільського та міського пролетаріату, а також трудової інтелігенції, що після евакуації Галичини були інтерновані в м. Києві, якими густо були набиті поліцейські участки м. Києва, де доводилося працювати лікареві Матушевській в дуже тяжких умовах. Окрім того, вона обслуговувала ще численні притулки для дітей біженців української та єврейської бідноти з Галичини та Волині, що розташовані були в різних кінцях м. Києва. Окрім медичної роботи лікар Матушевська ще допомагала Товариству збиранням коштів, одягу та продуктів для інтернованих та біженців, а також улаштуванням старших дітей біженців по постійних притулках та школах для науки. Не дивлячись на велике перенавантаження офіційними службовими обов’язками, яко лікаря кількох шпиталів для ранених, вона віддавала багато часу і виявляла багато відданості та енергії в цій роботі і провадила її цілком безплатно».

У той же час Федір Матушевський працював уповноваженим Всеросійського союзу земств і міст, створеного 1915 р. для допомоги цивільному населенню, яке постраждало від воєнних дій. А ще він продовжував очолювати вже згаданий нами клуб «Родина», який 1914 р. після початку війни і заборони всього українського російська влада все ж не закрила через появу при клубі шпиталю для поранених вояків. Після падіння російського самодержавства саме в «Родині» на початку березня 1917 р. була заснована Українська Центральна Рада, якій судилося увійти в історію в якості революційного парламенту України на шляху становлення незалежної держави. На тлі стрімкого наростання революційних подій протягом 1917 р., особливо після того, як владу в Росії захопили більшовики, політичні погляди Матушевського помітно радикалізувалися, перетворившись із федералістських на незалежницькі. На жаль, загрозливий стан здоров’я не дозволив йому сповна поринути в активну громадсько-політичну роботу. Не виключено, що ця хвороба стала однією з причин нового переїзду сім’ї до Будаївки.

Ми ще не знаємо всіх мотивацій повернення родини Матушевських до Будаївки. Мабуть, мало значення й те, що в ті нечувано важкі роки на селі було легше вижити. А ще схоже, що будаївська громада просила Віру Матушевську повернутись назад. Цим можна пояснити і рішення Київської повітової народної (колишньої земської) управи від 31 травня 1918 р.: «…Згідно з заключенням наради земських лікарів повіту ухвалено просити Вас повернутися на посаду лікаря Будаївської лікарні і продовжувати Вашу корисну для населення діяльність».

Повернувшись до Будаївки/Боярки, Матушевські зазначили, що за чотири роки селище зовні не дуже змінилось. Саме тоді поруч зі станцією було відкрито кінотеатр Володимира Добржанського (місце колишнього скверу з пам’ятником Леніну). Проте і в Боярці переважали явні ознаки запустіння – наслідок більшовицької навали січня-лютого 1918 р. на чолі з патологічним садистом Михайлом Муравйовим. Київ заліковував жахливі рани муравйовського погрому, і наша Боярка не була осторонь. Тут знову проявився організаторський хист і високий авторитет лікаря Віри Матушевської. Збереглись унікальні свідчення про те, як, прислухавшись до думки Віри Олександрівни, «уряд Скоропадського вирішив для дітей громадських діячів, вчителів, лікарів під час літніх вакацій 1918 року організувати неподалік Києва, у Боярці, своєрідну колонію-санаторій чи, як пізніше називали, табір відпочинку. У Боярській лікарні головним лікарем працювала Віра Олександрівна Матушевська. За її порадою, дитячу колонію-санаторій організували в будинках, покинутих їхніми власниками. Нас усіх чотирьох батьки влаштували туди на ціле літо, – пригадувала Тетяна Цимбал, сестра широко відомого на Заході (а віднедавна і в нас) митця Віктора Цимбала, і продовжувала: «Хазяйнувала у колонії вчителька Ганна Іванівна Ярошинська. Її дочка Галя була найстарша з нас усіх. А завідувачкою була лікарка Радзімовська Валентина Миколаївна, що мала двох дітей, − дочку Люсю і сина Женю… Склад дітей був гарний. Все діти української свідомої інтелігенції, гарно виховані… Пам’ятаю, що в колонії були Ніна Веселовська, Всеволод Шмиговський, Зіна Власенко, Лена, Муся і Дьомік (Володимир) Леонтовичі, Настя Стеценко, Буся (Боря) і Василь Матушевські, Юрко Юркевич, Віра Кудрицька, Олекса Барбар, Катя Говорун, Атя Симашкевич (батько − Центральна Рада, відділ середніх шкіл), Гліб Країнський, ну і, звичайно ж, Вітя, Саня, Оля, Таня Цимбали». Цей перелік прізвищ, що включав світочів українського громадянського і культурного життя, завершував Пилип Омелянович Козицький − відомий композитор. У боярській дитячій колонії він був вихователем, а тому «в колонії він організував хор, ставили вистави, практикувались вечори художньої самодіяльності. Діти вивчали і декламували патріотичні вірші».

Схоже, що Будаївка з її цілющою природою допомогла поліпшити здоров’я і Федорові Павловичу. Принаймні він знайшов у собі сили прийняти важливу пропозицію Симона Петлюри виїхати до Афін, щоб очолити Надзвичайну дипломатичну місію Української Народної Республіки у Греції. Перед від’їздом Віра Олександрівна наполягла, щоб Федора Павловича, з огляду на стан його здоров’я, супроводжував їхній старший син – 13-річний Юрій. Тоді вона ще не підозрювала, що, прощаючись 26 січня 1919 р., бачить чоловіка і сина востаннє.

У Греції Матушевський-дипломат прагнув представити світові правду про відчайдушну боротьбу України за незалежність, привернути світову громадськість на бік УНР. Разом з Модестом Левицьким − радником української місії – він почав видавати грецькою мовою «Грецько-українське рев’ю» з викладом української історії та багатовіковою традицією українсько-грецьких відносин. Тій же меті був підпорядкований його «Меморандум» для уряду Греції та закордонних дипломатів, що показав хист Федора Матушевського як здібного дипломата, економіста, культуролога. Серце Федора Павловича не витримало його напруженої роботи: 21 жовтня 1919 р. він помер і був похований в Афінах.

3 4

А що ж Віра Олександрівна? Після повернення більшовиків вона навесні 1919 р. була звільнена з лікарської посади через симпатії до «буржуїв» − тут їй мали пригадати дитячий табір відпочинку 1918 р. Проте не пройшло й року, як 15 лютого 1920 р. будаївська сільська громада на загальних зборах ухвалила просити «волостной Ревком […] о возвращении в Будаевскую сельскую больницу докторшу Матушевскую, которая прослужила в нашей больнице около 15 лет, человек хороший, отзывчивый на просьбу бедных и знаючий свое дело». Далі йшли підписи розгалужених місцевих родин Глущенків, Духліїв, Клименків, Лахтадирів, Лисенків, Лупичів, Петриченків, Прокопенків… − то був одностайний голос наших будаївських трударів.

… Віра Матушевська знову працювала в Будаївській лікарні. З документів також бачимо, що вона, як лікар Санаторно-курортного управління, працювала в Боярському санаторії № 77 (чи знає хтось поміж нас тепер, де був той санаторій?) опікувалась численними бездомними дітьми-сиротами – анемічними, хворими на туберкульоз і тиф. Як ЛІКАР ВІД БОГА, вона працювала з останніх сил, з ризиком для власного життя, пам’ятаючи Клятву Гіппократа і свій лікарський, людський обов’язок. Працювала не за гроші, бо ті ж документи засвідчують, що «В.А.Матушевская за время своей службы ординатором санатории № 77 пайкового довольствия за апрель-май и июнь, кроме двух фунтов сахару, не получила» (1921 р.), і що, за словами викликаного з Києва лікаря, «Віра Олександрівна в січні 1922 р., перебуваючи в Боярці, хворіла на висипний тиф в надзвичайно тяжкій формі з ослабленням діяльности серця, а тому я був викликаний боярським доктором Івановим [чи не батьком нашого талановитого хірурга Іванова, якого досі пам’ятають кілька поколінь вдячних боярчан? – М.К] на консиліум до хворої, причому з огляду на катастрофічний стан здоровля хорої довелося вживати надзвичайних заходів (подушки кислороду, дигітал та інш.). Після цієї недуги д[окто]р Матушевська довгий час буде непрацездатна». А 1923 р. Медико-санітарний відділ Київського губернського військового комісаріату констатував: «пупочная грижа, расхождение прямых мышц, опущение внутренностей живота, миокардит с отечностью на коленях».

Трохи отямившись від хвороби, Віра Матушевська працювала в Боярській дитячій консультації. Мабуть, і тоді дитяча консультація була розташована на Жовтневій вулиці праворуч за переїздом в одному з будинків, що очевидно до революції належав багатому домовласникові Дороганевському. 18 травня 1923 р. Будаївський райвиконком постановив будинки Дороганевського «передать в распоряжение Райисполкома для использования их по усмотрению и главным образом для размещения местных учреждений». Старші з сучасних боярчан досі пам’ятають ту стару дитячу консультацію в дерев’яному поштукатуреному і побіленому будинку, який у 1960-х рр. було обкладено цеглою.

Віра Олександрівна «з 1923 до 1928 року працювала на посаді викладача гігієни та протягом кількох років була за шкільного лікаря в Боярській залізничній № 12 [в інших документах № 13. − М.К] труд-школі», великий будинок якої був споруджений за кілька років до революцій 1917 р. для притулку дітей – сиріт залізничників (теперішня Боярська школа № 2). Також «протягом цього часу, крім безпосередньої роботи в школі, як викладача та лікаря, т. Матушівська завжди брала активну участь в громадській та професійній роботі, в обслуговуванні піонерлагерів та інших дитячих-організацій». Її уповноважували читати лекції з гігієни, санітарії, охорони материнства та дитинства, обстежувати здоров’я мешканців Будаївки, Білогородки, Горенич та інших сіл Будаївського району (Києво-Святошинським його назвуть трохи пізніше). Характерним є колективне прохання до київського окружного здороввідділу Охмадиту від громади с. Горенич Будаївського району Київської округи про призначення Віри Матушевської на посаду районного шкільно-санітарного лікаря, оскільки «за дуже довгий час своєї праці, більше 29 років в нашому районі, гр. Матушевська нашому громадянству стала незабутньою в справі лікарській і в культурно-організаційній. Її дбайливе та щире відношення до своїх обов’язків в минулий час є нам запорукою, коли вона буде в нас на цій посаді, то справа охорони здоров’я буде в певних руках, а особливо діти наших шкіл будуть під гарним протипошесним доглядом. Щиро прохаємо окрздрав не відмовити нам у цьому проханні».

Втім, вона була і вмілим хірургом: приват-доцент доктор медицини М.М.Гершун засвідчував, що «она, заведуя в течении 9 лет Боярскою участковою больницей в селе Будаевке, призводила самостоятельно гинекологические и акушерские операции, принимала гинекологических больных. Мне часто приходилось бывать у нее в больнице и ассистировать во время операций» (1925 р.). Завдяки загальній людській повазі Віра Матушевська упродовж ряду років була членом Будаївської сільської ради.

Поміж багатьох пацієнтів Віри Олександрівни хочеться згадати одного – поета Володимира Самійленка, який 1919 р. емігрував до Галичини, але через польську окупацію й тугу за рідною землею він 1924 р. повернувся до Києва, а потім оселився в Будаївці, під опікою Віри Матушевської. На жаль, хвороба після кількох років злиднів і поневірянь, за нестачі ліків виявилась фатальною − 12 серпня 1925 року він помер помер і був похований біля Михайлівської церкви.

5

Але Віра Матушевська не обмежувалась лікарською практикою. Ми вже знаємо, що вона, етнічна росіянка, уродженка Москви, разом з чоловіком Федором Матушевським стала однією з найпомітніших діячок українського громадянства. Неймовірно, але в непрості 1920-ті рр., не зважаючи на нужду і величезну зайнятість, вона продовжувала працю в Комісії для складання «Словника української живої мови» Всеукраїнської Академії Наук як нештатна співробітниця (з 1919 року).

Роботу в Києві Віра Матушевська теж не полишала, а з кінця 1920-х рр. працювала головно в медичних установах Києва (до 1936 р.), мешкала на вулиці Підвальній (тепер Ярославів Вал), 36, кв. 4 (от де не вистачає меморіальної дошки!).

Про той пізній період її життя відомо чи не найменше: родина Матушевських поповнила безмежний перелік жертв сталінських репресій. У 1929 р. у справі вигаданої в надрах ГПУ міфічної «Спілки визволення України» були ув’язнені сини – Василь і Борис Матушевські. Василь загинув, а Борис відсидів у політичному ізоляторі в Ярославлі (разом з ним там були літературознавці Сергій Єфремов, Андрій Ніковський та ін. діячі української науки і культури); після звільнення у 1938 р. був заарештований вдруге і засланий до Карелії. Після звільнення в 1940 в Україну він уже не повернувся: не було до кого.

Про стан Віри Олександрівни виразно говорить фотознімок 1933 р., з якого на нас дивиться виснажене змучене і зболене обличчя людини, яка втратила все. Арешт у 1937 р. став закономірним продовженням її страждань.

6

…В архіві Сергія Білоконя зберігаються два датовані листопадом 1943 р. листи Бориса Матушевського − на той час бійця Червоної Армії. Борис Федорович розповідав, що його 69-річна мати, лікарка з 39-річним стажем, перебуваючи в одному з таборів Мордовії, продовжує лікарську працю. Останнім часом її становище стало особливо страшним: через крайнє виснаження вона настільки ослабла, що не може самостійно пересуватись; її обікрали, тож перед початком зими вона майже роздягнута і потерпає від крайньої нужди. Він просив у свого командування та партійного керівництва Мурманської області дозволів на те, щоб поїхати в Мордовію, забрати звідти матір і перевезти її до м. Кіровська біля Мурманська під догляд дружини. Наразі важко сказати, як склалась доля тих листів, знаємо лише, що Віра Матушевська назавжди лишилась у холодній мордовській землі.

…Розповідають, що на київському Байковому кладовищі поруч з бабусиною могилою Борис Матушевський насипав два горбочки, поставив огорожу і прибив таблички з написами про матір − Віру Олександрівну Матушевську і брата − Василя Федоровича Матушевського. До маминого горбочка він сипнув жменю привезеної з Мордовії землі. Борис Федорович збирав документи, готував книжку про родину Матушевських…

… У 1977 р. на похороні Бориса Матушевського його друг, письменник Антоненко-Давидович, що теж відбув по тюрмах і таборах свої 18 літ, виголосив: «Пішов од нас останній свідомий нащадок одного з останніх родів старої чесної української інтелігенції, яка бажала добра і тільки добра любій своїй Батьківщині… Дорогий друже, хвала Богові — збулася мрія твоя: спочивати вічно в рідній українській землі. Хай же буде тобі легкою київська земля!»

Тепер ми бачимо, що збувається і мрія Матушевських про українську державність, задля здійснення якої вони віддавали всі свої сили, мрія про те, щоб чужинська неволя нужда й безправ’я більше не повертались до нас. Боярці пощастило, бо з нею пов’язали свої долі цілий ряд видатних діячів, які мають загальноукраїнське значення. Їхні імена мають бути увічнені в назвах вулиць. Для Матушевських найбільше підходить теперішня вулиця 40-річчя Жовтня, на якій розташована районна лікарня − прямий спадкоємець колишньої Будаївської земської лікарні. Чи можемо ми назвати тільки одного з подружжя: Федора Павловича чи Віру Олександрівну? Ні, бо вони обоє однаково поклали життя на вівтар служіння Батьківщині. Вулиця Родини Матушевських має стати виявом нашої запізнілої вдячності до них, поваги до багатої історії нашого рідного міста.

Микола Кучеренко.

Автор висловлює щиру вдячність докторові історичних наук

Сергію Івановичу Білоконю за надані матеріали.

Опубліковано:

Кучеренко М. Родина Матушевських // Боярка-інформ. – № 24. – 11 грудня 2015 р. ─ С. 6-7.

 

 Чи має майбутнє будинок Кістяківських?

Колись років  десять тому я вражено довідався, що наш земляк брав участь у створенні американської атомної бомби (вчені поспішали, щоб випередити Гітлера), а пізніше піднявся проти загрози ядерної війни, був віце-президентом американської академії наук і радником президента Ейзенхауера… Мені тоді пощастило знайти матеріали про нього, запис у будаївській метричній книзі про його народження і навіть будинок на боярському Хрещатику, де він прийшов на світ. Тепер, мабуть, не зайвим буде повторити в інтернеті одну з тогочасних публікацій. Її актуальність, як на мене, лише посилилась. Втім, як і актуальність зберегти боярський Будинок Кістяківських, нашу пам’ять про своїх видатних синів…

 Микола Кучеренко

Якщо Вам трапиться побувати у київському передмісті Боярка, знайдіть годину часу, щоб прогулятися місцевою вулицею з суто київською назвою Хрещатик. Почавшись біля залізниці, вона від станції з пощербленою політичними пристрастями статуєю вождя та площі його ж імені повертає ліворуч, щоб через кілометр-другий її тінисті садки з поодинокими дубами і соснами перетворились на справжній ліс. Поміж строкатої забудови боярського Хрещатика вашу увагу час від часу привертатимуть одно- та двоповерхові будівлі, прикрашені невластивим нашій прагматичній сучасності дерев’яним різьбленням стріх і фронтонів. Вони бережуть пам’ять про фешенебельне дачне поселення, що з’явилося тут на лісовій околиці після появи в 1868 р. залізничної станції. Серед його постійних і тимчасових мешканців було немало відомих постатей. На жаль, згодом Боярці особливо не пощастило: її справжня історія була підмінена сюжетом Павки Корчагіна – літературно-агітаційного героя радянського письменника Миколи Островського. Тому непросто тепер, через кілька поколінь, відтворити цей напрочуд цікавий «дачний» період в її багатовіковій історії, а ще важче – з’ясувати адреси, пов’язані з іменами її славетних мешканців: Миколи Лисенка, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Федора та Віри Матушевських, Михайла Булгакова, Семена Надсона, Шолом-Алейхема, Олександра Кониського, Іллі Еренбурга… Донедавна в тому довгому списку стояло і прізвище Олександра, Федора та Георгія Кістяківських і ніхто не припускав, що пошук виявиться настільки успішним, ба навіть детективним.

7777

Поштовхом, що започаткував цей пошук, став дзвінок Ігоря Гирича − кандидата історичних наук, добре відомого в Україні дослідника. Ось послухай, Миколо, – сказав він, – і телефонною мережею полинула хвилююча розповідь майже півстолітньої давності. То був уривок з виданих 1963 р. у Нью-Йорку спогадів Наталі Дмитрівни Полонської-Василенко (1884–1973) – відомого українського історика, сподвижниці Михайла Грушевського, яка з 1943 р. працювала в еміграції. Її чоловіком був академік Микола Прокопович Василенко (1867–1935), котрий увійшов в історію, як історик держави і права, міністр освіти в часи гетьманату Павла Скоропадського (1918 р.), президент Всеукраїнської Академії Наук (1921 р.). Згадуючи у спогадах про приїзд до Києва на початку 1930-х років академіка Володимира Вернадського, Наталя Дмитрівна зазначала, що академік зупинився в їхньому спільному з Миколою Прокоповичем київському помешканні. “Тоді він приїхав влітку, коли ми з чоловіком жили на дачі, в Боярці, недалеко від Києва”, − розповідала вона і продовжувала: “Час від часу приїздив він до нас до Боярки, на цілий день. Ми ходили до чудового соснового лісу, що оточував нашу дачу. Вернадський захоплювався красою лісу, спостерігав, як вивірки стрибали з гілки на гілку, йому подобався наш песик, молоденький таксик, який з несамовитим гавканням біг під дерево, дивлячись як вивірки легко перестрибували з дерева на дерево. Вернадському подобалася наша дача (власно одна кімната з великою верандою) […] Вернадському подобалася тиша Боярського притулку й він відпочивав душею після шуму столиць”.

Цим написаним на далекій чужині ностальгійним уривком майже сенсаційні свідчення Наталі Полонської-Василенко не обмежуються. Авторка також розповідала, що “цей будинок був збудований професором О.Ф.Кістяківським, син якого, Богдан, професор Київського університету та академік, був другом мого чоловіка та Вернадського. В кімнаті, де жили ми, народився старший син Богдана Олександровича – Горя, який є нині видатним вченим в Америці”.

Отже, йшлося про три покоління відомого українського роду Кістяківських. Старший, Олександр Федорович Кістяківський (1833-1885) – вчений-криміналіст та історик права − з дружиною Олександрою Іванівною (з дому Міхель; 1846-1920) мав шістьох синів. Був серед них Володимир Олександрович Кістяківський (1865-1952) – фізико-хімік, академік Академії Наук України (з 1919 р.) та Академії Наук СРСР (з 1929 р.). Неможливо також забути про Ігоря Олександровича Кістяківського (1876-1940), який увійшов в історію як правник, доцент Київського і Московського університетів, міністр внутрішніх справ Української Держави Павла Скоропадського.

Ми ж зосередимо увагу на постаті іншого сина – Федора Олександровича Кістяківського (1868-1920), що в українське громадське життя ввійшов під українізованим іменем Богдан (слов’янське Богдан є точною калькою з латинського Theodor/Федір), був соціологом, істориком, економістом і громадським діячем. За пізнішими спогадами його сина Георгія, Богдан Кістяківський сприймався як “біла ворона”, оскільки його праці були присвячені проблемам прав людини, що в Російській імперії було вкрай непопулярно. У 1899 р. Богдан Олександрович одружився з відомою політичною і громадською діячкою Марією Беренштам − донькою Вільяма Людвиговича Беренштама (1839-1904) − педагога і громадського діяча, члена київської “Громади” – національно-культурницької та громадсько-політичної організації української інтелігенції Києва. Їхній первісток, вже згаданий Горя, стане відомий світові як видатний американський фізико-хімік Kistiakowsky George Bogdan (1900-1982), але про це ще йтиметься далі.

От з такою плеядою українських вчених і громадських діячів − Кістяківських і Василенків − пов’язувався у спогадах Наталі Полонської-Василенко невеличкий дачний будиночок у Боярці. Відразу виникло питання щодо його точного місця розташування. Признаємось відверто: пошук здавався безнадійним, адже у відомих на сьогодні матеріалах цих двох родин відомості щодо локалізації тієї оселі, фактично, відсутні. Дещо допомогли дореволюційні довідники по Києву, які подавали також і перелік власників приміських дач. Завдяки їм з’ясувалось, що на початку ХХ ст. Кістяківським належала дача на боярській вулиці Хрещатик, 74. Проте й це вже мало що говорило, адже за радянської влади нумерація там (з 1923 до 2004 р. вулиця носила ім’я К.Маркса) докорінно змінилась. Не збереглась пам’ять про Кістяківських і серед сучасних боярських старожилів. Інакше не могло й бути, оскільки в роки Громадянської війни більшість дачних будівель селища зазнали серйозної, а часом і повної, руйнації, а їхні власники, здебільшого, загинули чи опинились аж надто далеко від тієї власності. Тож заселялось потім дачне селище, фактично, заново.

І все ж ключ до розгадки було знайдено. Ним став датований 1881 роком архівний план розподілу земельних ділянок щойно посталого дачного поселення Боярка, яке стало фешенебельним продовженням розташованого з іншого боку залізниці старовинного села Будаївка.

Започаткувала селище просіка − майбутня вулиця Хрещатик, яка в 1870-х рр. пройшла від залізничної станції через околицю споконвічного сосново-дубового лісу. Обабіч просіки було нарізано 78 земельних ділянок розміром, переважно, по 800 кв. саж. Праворуч від Хрещатика, поруч з полями будаївців, було розплановано 15 садиб дачного масиву Липки. Запозичені з київської топоніміки назви дають підстави вважати, що їхні автори вважали це дачне селище суто київським утворенням, своєрідним протуберанцем великого міста. Будинки, що зводились на дачних ділянках, відповідали модному на той час стилю дерев’яної архітектури, яка базувалася на народних традиціях (в межах підросійської України найбільшого поширення набували суто російські мотиви). Майже всі вони були багато прикрашені дерев’яним різьбленням, що робило їх справжніми витворами мистецтва.

На тому старому плані 1881 р. ми знаходимо і розташовану наприкінці Хрещатика садибу № 74 – ту саму, яку адресні довідники кінця ХІХ − початку ХХ ст. (в дореволюційні часи нумерація садиб дачного селища не змінювалась) пов’язували з родиною Кістяківських. А точніше – вже називають її власницею Кістяківську Олександру Іванівну − вдову і спадкоємицю Олександра Федоровича, котрий, нагадаємо, помер 1885 р. Цим самим, фактично, підтверджується вже наведене вище свідчення Наталі Полонської-Василенко про те, що “цей будинок був збудований професором О.Ф.Кістяківським”. А отже, будівництво мало відбутись не пізніше 1885 року − року смерті професора.

Дореволюційний план дачного селища з позначеною садибою Кістяківських давав шанс знайти якщо не сам їхній будинок, то принаймні місце, де колись він був. Наше завдання неабияк спростило те, що, за планом, пряма вулиця Хрещатик, не дійшовши якусь сотню метрів до будинку Кістяківських, заламується ліворуч. Дана будівля мала бути другою після повороту вулиці. То ж ідемо туди, стаємо на повороті, дивимось − і не віримо своїй удачі: і перший, і другий після згину вулиці будинки збереглись до нашого часу! Обидва дерев’яні, з різьбленим “підзором” стріх і фронтонів, пофарбовані у блакитний колір. Перший будиночок (на старому плані − № 72; належав якійсь родині Іваненків) своїм заглибленим фронтоном дуже схожий на ті, що їх багато можна побачити в Росії, наприклад, у Владимирській області. Другий (колись № 74), значно менший, витриманий в європейській манері, з великою терасою на два виходи, стоїть саме на тім місці, де, за планом, колись мешкали Кістяківські. Лаконічний опис Наталі Полонської-Василенко − “власно одна кімната з великою верандою” − цілком йому підходить. Ще й тепер тут ростуть сосни, якими захоплювався і академік Вернадський. Обидва будинки-ветерани, на яких, на відміну від більшості їхніх архітектурних побратимів, майже не позначилися лихоліття Громадянської війни, а часто і невігластво пізніших господарів, стоять серед значно пізнішої забудови. Мимоволі приходить думка, що, мабуть, Провидіння зберігало їх до часів, коли громадяни зможуть усвідомити їхню історичну цінність.

У будинку № 74 прийшов на світ Георгій Кістяківський, хоча чомусь усі енциклопедії світу запевняють, що це сталося в Києві. Незадовго перед тим Богдан Олександрович з молодою дружиною Марією Вільямівною приїхав з Петербурга, де майбутня матір зазнала ув¢язнення в Шліссельбурзькій фортеці за збереження забороненої літератури й “противоправительственную” агітацію серед робітників Шліссельбурга. Кістяківському вдалося виклопотати дозвіл на звільнення дружини на час слідства, і молода родина виїхала до Києва, а потім до Боярки, де й народився її первісток – син Георгій (всього Марія подарувала Богданові трьох синів). Будаївська Михайлівська церква засвідчує, що Георгій народився 18 листопада, а охрещений був 30 грудня 1900 р. Його батьками були “дворянин Феодор Александрович Кистяковский и его законная жена Мария Вильямовна; оба православные”, а “восприїмниками” − – вже відомі нам “статский советник Вильям Людвигович Беренштайм [Беренштам − М. К.] и вдова статского советника Александра Ивановна Кистяковская”, тобто дідусь по матері та бабуся по батькові новонародженого. У Боярці молода родина жила до весни 1901 р., хоч, думається, потім багато разів вони повертались сюди на літній відпочинок, оскільки дача ще продовжувала належати матері − Олександрі Іванівні. Проте десь після 1909 р. власник тієї нерухомості неодноразово змінювався, зокрема, на 1914 р. то був якийсь “Пономаренко С. Н.”, а на 1915 р. − якийсь “Каковскій”.

А що ж Кістяківські? Революційні потрясіння і Громадянська війна завдали страшного удару по цій родині. Богдана Федоровича закинуло на Кубань, де він і помер 1920 р. Його син Георгій, який навчався в приватній школі в Москві, а з 1917 р. − в Києві, пішов до Білої армії. У тій братовбивчій війні Георгій Кістяківський був поранений, ледве пережив тиф і згодом опинився в еміграції − в Туреччині, а потім у Румунії. З Румунії вдалося переслати листа до матері в Київ, а потім з її допомогою зв’язатися з дядьком − Ігорем Олександровичем Кістяківським, який після поразки Української революції осів у Парижі. З його допомогою Георгій протягом 1920-1925 рр. здобув освіту в Берлінському університеті і захистив докторську дисертацію під керівництвом М.Боденштайна. За його рекомендацією в січні 1926 р. молодий вчений був направлений до США, як стипендіат Міжнародного комітету з освіти в галузі фізичної хімії на стажування до Принстонського університету.

На американській землі наш земляк зробив блискучу кар’єру вченого і громадського діяча. У 1933 р. він прийняв громадянство США. У 1940 р. – став консультантом з розробки вибухових речовин у Національному дослідницькому комітеті з оборони, очоливши його 1942 р. Член Комітету з атомної енергії при Національній Академії наук США, він став керівником відділу вибухових речовин у відомій усьому світові ядерній лабораторії в Лос-Аламосі (1944-1946 рр.) і консультантом шефа тієї лабораторії − фізика Роберта Оппенгеймера. Наголосимо, що за умов ІІ Світової війни зусилля американських фізиків-ядерників були спрямовані на те, щоб випередити плани Гітлера на оволодіння «зброєю помсти» – атомною бомбою. Як згодом підкреслював Георгій Кістяківський, військовими питаннями він “став займатися через те, що рішуче був настроєний проти нацизму”.

77777888

Георгій Кістяківський

 

Після розгрому гітлерівщини Кістяківський у лютому 1946 р. повернувся до Гарвардського університету, з 1947 до 1950 р. він завідував кафедрою хімії. У 1950-х рр. брав активну участь у роботі урядових наукових установ, зокрема, консультативного комітету міністерства оборони з балістичних ракет. У 1959 р. став членом консультативного комітету з хімічної енергії в Національному управлінні з аеронавтики (NASA). У 1959-1961 рр. вчений був спеціальним радником президента США з науки і техніки. А ще він був членом (у 1965-1971 рр. – віце-президентом) Національної Академії Наук США. Георгій Кістяківський став автором близько 150 наукових праць; лауреатом численних вчених відзнак, державних нагород США (медалі “За заслуги” у 1946 р., “Свобода” в 1961, “За досягнення в науці” 1967 р.) та Англії (медаль “За заслуги у справі Свободи”, 1948 р.). Був членом і почесним членом ряду наукових товариств США та Великобританії.

999999

 Георгій Кістяківський з президентом Д.Ейзенхауером

 Перебуваючи на посаді спеціального радника президента Дуайта Ейзенхауера, він вів щоденник, який згодом вийшов у світ книгою “Вчений у Білому Домі” (1976). Щоденник показував, як поступово зріло розчарування Георгія Кістяківського в американському військовому істеблишменті: “Я почав усвідомлювати, що насправді політика формується в доволі сумнівний спосіб”. На знак протесту проти війни у В’єтнамі він 1968 р. подав у відставку, залишивши всі посади в урядових установах. Кістяківський долучився до Пагуоського руху за відвернення ядерної війни – як і ряд інших відомих вчених світу, які усвідомили всю небезпеку для людства ядерної зброї. Цього не могли вибачити навіть у демократичній Америці: лунали звинувачення в симпатіях до СРСР і підриві безпеки США. Чи не пам’ять про Отчий Край – далекий і навіки залишений, як той дерев’яний різьблений будиночок під соснами боярського Хрещатика – спрямовувала підсвідомо його дії? Втім, всестороннє вивчення діяльності нашого видатного земляка ще попереду. З дружиною Гільдеґард Мобіус (Hildegard Moebius), з якою познайомився ще в Німеччині, він мав дочку Віру (Vera Kistiakowsky; 1928 р. н.) − вченого-фізика, яка нині береже і популяризує пам’ять про батька. Їй автор статті вдячний за листи з розповіддю про нього.

Та повернімось на батьківщину Георгія. На сьогодні важко сказати, коли саме і за яких обставин садиба Кістяківських перейшла до їхніх друзів − Миколи Василенка та Наталі Полонської-Василенко – у володіння або, враховуючи розпочату більшовиками масову націоналізацію, лише в користування. Найімовірніше, це сталося за умов повоєнної розрухи початку 1920-х рр. Можливо, що після смерті Миколи Прокоповича (1935 р.) дача залишалася у розпорядженні Наталі Полонської-Василенко до її еміграції в 1943 р. У повоєнні десятиліття споруда разом з сусіднім уже згаданим “будинком Іваненків”, належала дитячому санаторію «Барвінок», що й порятувало її від перебудов, більш властивих для приватних житлових будинків – досвід боярського Хрещатика однозначно показує, що поміж старої дачної забудови будинки в державному користуванні змінювались менше, але частіше зносилися; натомість приватні житлові споруди перебудовувались, часто до невпізнання, хоч і зносилися значно рідше. “Будинкові Кістяківських” за державного володіння пощастило − він, на відміну від багатьох інших у Боярці (на відміну і від київського будинку цієї родини), уцілів, не зазнавши суттєвих змін. Проте тепер і він став приватним, хоч досі не одержав окремого номера, перебуваючи на одній адресі з сусіднім райвідділком міліції – Хрещатик № 88, що, за словами його мешканців, створює багато непорозумінь. Нові господарі “будинку Кістяківських” кажуть, що поки що не збираються нічого перебудовувати, та все ж зрозуміло, що така ситуація тимчасова – люди мають право на поліпшення умов свого життя і при нагоді скористаються ним. А тоді вже пізно буде рятувати цю унікальну історико-архітектурну пам’ятку.

А будинок цей є одним з перших на боярському Хрещатику, можливо, це найстарший за віком будинок у теперішньому місті Боярка. Він є цінною, на диво добре збереженою пам’яткою дерев’яної дачної архітектури і вже лише за це необхідно надати йому (як і ряду аналогічних дерев’яних дачних будівель на цій  вулиці) офіційного статусу пам’ятки, що охороняється законом. Та ще більшої ваги надає цьому невеликому будиночкові те, що він пам’ятає три покоління славетного роду Кістяківських, Наталю Полонську-Василенко, Президентів Академії Наук Миколу Василенка і Володимира Вернадського. У ньому необхідно відкрити музей, запропонувавши прийнятні умови сьогоднішнім законним власникам. Там буде про що розповісти, а тема Георгія Кістяківського виводить його значення на міжнародний рівень, дозволяє розраховувати на підтримку світової громадськості. Втім, своє слово мають сказати і в Україні, не відкладаючи – завтра може бути пізно.

Микола Кучеренко.

Опубліковано:

Кучеренко М. Чи має майбутнє будинок Кістяківських? // Український форум.

– 7 березня 2007 р. – № 1-2. – С. 12-13.

Кучеренко М. Кістяківські у Боярці // Боярка-інформ. ─ № 3. ─ 13 лютого 2015 р. ─ С. 4-5.

 

Біля витоків Боярки: Перетвір’я

Мабуть, у всіх стародавніх містах є той невеличкий клаптик землі, з яким далекі нащадки пов’язують їхнє виникнення і найдавнішу, майже забуту, а тому особливо романтичну минувшину. В Афінах це Акрополь, у Римі – Капітолій, у Києві – Старокиївська гора. Має таке місце і наша маленька Боярка, і звалось воно в різний час по-різному: Городище, Зáмок, Зáмчище… Тут не збереглося прадавніх архітектурних пам’яток – існуючій будівлі Михайлівської церкви лише трохи більше за сто років, а пам’яткою залишився сам пагорб над річечкою-струмком Притвіркою. Його земля береже пам’ять про багатовікову історію нашого міста, його генетичний код.

Про те, що люди могли жити тут з давніх-давен, свідчать, зокрема, рештки поселення чорноліської культури (Х – поч. VІІ ст. до н. е.), розкопані археологами на березі струмка у сосновому лісі за 1,5 км. на захід від сучасної Боярки. Ті люди вже могли бути предками слов’ян. Вони мешкали в хатинах і напівземлянках, вирощували хліб на зораних плугом полях і випасали худобу. Можливо, це від них залишились насипані на північний схід від Боярки високі могили-кургани, про які згадував краєзнавець ХІХ ст. Лаврентій Похилевич. Упродовж багатьох поколінь подібні кургани будили уяву наших попередників, а автор ХVІІІ ст. надзвичайно яскраво вбачав у них “остатки памятников кочевавших здесь в древние времена народов или же преужасных побоищ, умерщлявших одною схваткою целые десятки тысяч людей ратных, с остервенением друг против друга сражавшихся. Может быть это гробы [могили], где те трупы зарыты; да и весьма вероятно это последнее, потому что при пахании даже у подошвы сих курганов случается, что иногда вырывают плугом или кости человеческие, или же какие-либо доспехи и оружие ратных древних людей” (Описи Київського намісництва 70-80 років ХУІІІ ст. – К., 1989. – С. 180).

Іншою археологічною пам’яткою на теренах нинішньої Боярки були давні оборонні вали. Вони становили невід’ємну частину великого комплексу фортифікаційних споруд Середнього Придніпров’я, які український народ здавна називає Змійовими валами. Мабуть, ви чули казку про Кирила-кожум’яку (або про Косму і Дем’яна), який переміг лютого ворога-змія і в знак перемоги запріг його та орав ним землю. Та давня казка-легенда, як і самі вали, лишається напівзабутим свідченням про те, як наші далекі предки боронили рідний край. Насправді Змійові вали – це досить складні лінії оборонних споруд з поєднанням земляного насипу і дерев’яних конструкцій. Їхня загальна довжина в Середньому Придніпров’ї – майже 1 тис. км. Коли ж будували Змійові вали? Тут думки дослідників розходяться, а двоє найвідоміших з них – Аркадій Бугай і Михайло Кучера – дали зовсім різні відповіді: перший вважав, що вали з’явилися в 2 ст. до н. е. – 7 ст. н. е., а другий – що в часи Київської Русі. Втім, останнім часом починає переважати компромісна думка: їх будували і ремонтували упродовж багатьох століть, аж до ХІІ ст. Наші предки намагались будувати оборонні вали уздовж річок: разом з річкою вал був серйозною перешкодою для ворожої кінноти.

Однією з найважливіших оборонних ліній був 25-кілометровий Вітянсько-Бобрицький вал, що проходив уздовж річок Віти, Притвірки (нам тепер вона більш відома під зросійщеною назвою Притварка) та Бобриці. Протікаючи біля укріплень, річки робили їх ще більш неприступними. На жаль, стосовно Притвірки у наш час можна лише поблажливо посміхнутись: ну яку неприступність може створювати струмок шириною один метр чи й менше, а глибиною – до 1/3 метра? Але такою вона була не завжди. Так, згідно з “Описом Київського намісництва” 1785 р. Притвірка (опис називає її Будаївкою) та інші невеличкі навколишні річки були шириною по одному сажню (1 сажень дорівнює 2,133 м). Широка річкова долина змушує вважати, що в часи Київської Русі й ще раніше Притвірка, дійсно, була значно ширшою і глибшою, а в поєднанні з валом становила собою серйозний рубіж для незваних гостей. Це була остання лінія оборони на підступах до Києва. За дослідженням М.Кучери, в межах сучасної Боярки цей вал частково зберігся біля верхів’їв Притвірки.

Систему Змійових валів доповнювали укріплені поселення-фортеці. Їхні зруйновані і спустошені залишки звуться городищами. На західних і південних передмістях Києва (зокрема біля сіл Білогородка, Віта-Поштова, Жорнівка, Ходосівка) можна побачити цілий ряд городищ – колишніх давньоруських міст, зруйнованих унаслідок навали військ хана Батия 1240 р. та пізніших татарських набігів. У більшості випадків назви тих колишніх міст-фортець давно забуті (рідкісним винятком стало село Білогородка, розташоване на місці міста Білгорода).

Рештки такого невеликого городища розміром 65х70 м простежуються і в найстарішій частині сучасної Боярки. У 1975 р. невелику археологічну розвідку там провела експедиція археолога Михайла Кучéри, після чого, очевидно, і з’явився бетонний пам’ятник-обеліск з бронзовою табличкою – охоронним «паспортом». На жаль, тепер уже невідомо, коли і хто будував фортецю над Притвіркою. То могло бути і за скіфських часів, і за давніх слов’ян, і за Київської Русі. Принаймні – не пізніше часів князювання Володимира Великого (980 – 1015), за якого набуло значного розмаху спорудження оборонних валів і фортець. Одне напевно: ми маємо всі підстави вести від того городища відлік існування нашого міста.

Як же звалось те наше прадавнє поселення? За звичкою вважалось, що воно носило відому більшості з нас назву Будаївка. Так колись вважав і автор цієї статті. Проте якось довелось переглядати передрук документів з історії Києво-Печерської лаври, зокрема, “Ставропігійну грамоту князя Андрія Боголюбського”, і серед переліку “добр Васильківських” Києво-Печерського монастиря погляд вихопив «Перетворье надъ рЉчкою Перетворкою и съ сельцомъ и церквою». То було щось до болю знайоме… І раптом осяяло: та річка «Перетворка» – то ж наша теперішня Притвірка! Отже поселення-городище над нею звалось Перетвір’ям!

Але ж “Ставропігійну грамоту” дослідники підозрюють у тому, що вона може бути підробкою ХІV−ХVІ ст. Втім, якщо навіть це так, «грамота» все одно залишається цінним свідченням минувшини, яке містить найдавнішу згадку про наше місто, нехай і під іншою назвою.

Я не обмовився: місто. Саме містом називає Перетвір’я другий, значно пізніший (1780 р.) документ, оригінал якого зберігається в Центральному державному історичному архіві України в Києві. То знову був опис лаврських маєтностей біля Києва: міста Василькова і сіл Болдаївки (Будаївки) та Кожухівки, де васильківський чернець-анонім засвідчив, що поселення Болдаївка “прежде примечателно было городомъ и называлося городище Перетворье: по имеющемуся ныне все ж пустому маленкому окружностию до ста саженей земляному городку и текущей мимо его речки Перетворке”. Звичайно, Перетвір’я не було містом у теперішньому значенні, та все ж і селом назвати укріплене поселення, де, окрім звичайних мешканців, ще мав бути якийсь військовий гарнізон та адміністрація, теж ніяк не виходить.

На сьогодні важко з’ясувати, чи дійсно Перетвір’я потрапило під владу Києво-Печерського монастиря в ХІІ ст., а чи це сталося набагато пізніше. Варто також зауважити, що йшлося не стільки про саму Лавру, скільки про її відгалуження – Больницький монастир, що був при лаврській Троїцькій Надбрамній церкві. І Больницький монастир, і Троїцька Надбрамна церква були засновані ще на поч. ХІІ ст. чернігівським князем Святославом, який постригся в чернецтво під іменем Миколи Святоші. Від імені Святослава-Святоші походить і назва місцевості Святошин, де князь-чернець мав володіння. Починаючи від свого засновника, Больницький монастир мав “над собою игумена, киево-печерскому архимандриту подчиненнаго”. Відомо напевно, що нашим поселенням Лавра володіла у ХVІІІ ст. (до 1786 р.), проте схоже, що її права на нього мали значно давнішу традицію.

Зверніть увагу: в обох документах поселення Перетвір¢я невід’ємно згадується разом з річкою Перетвіркою (Притвіркою). Тепер уже достеменно не відомо, коли саме вийшов з ужитку топонім «Перетвір¢я». Знаємо напевно, що, на відміну від міста Перетвір¢я, назва річки Перетвірки (Притвірки) не забулась і живе донині. Вона зовсім невелика, на ній було і є лише одне поселення. Тому, коли згадується поселення Перетвір¢я на річці Перетвірці, в ньому можна безпомилково впізнати нашу теперішню Боярку. Вперше про це було повідомлено на зібранні вчителів-істориків Києво-Святошинського району, що відбулося восени 2004 р. в с. Лісниках. А на створеній за участі автора археологічній карті нашого краю, яка стала одним з експонатів відкритого того дня в місцевій школі музею Михайла Грушевського, вперше було позначено наше Перетвір’я. 26 лютого 2005 р. згадка про нього з’явилась у газеті «Новий день» у публікації під заголовком «Будаївка у давнину звалася Перетвір’ям», що започаткувала авторський цикл «Було колись дачне селище Боярка».

Звідки ж походять назви Перетвір¢я і Перетвірка (Притвірка). Найімовірніше, в основі назви як городища, так і річки, лежить давньоруське слово «воръ», яке, на думку мовознавців, означало «межа», «загорожа», «частокіл», «обгороджене місце». Слово «вор» у такому значенні вже давно забуто, проте воно зберігається в однокорінних українських і російських словах: «ворота» (прохід через укріплену межу), «вір» (огорожа, частокіл»), «ворідчик» (обнесений огорожею квітник), «воротник» (верхня межа одягу), «вор» у значенні «злодій» (порушник межі). Тепер уже важко з’ясувати, чи таку назву першою отримала укріплена багатокілометровим Змійовим валом річка «Перетворка», яка протікала «перед вором», тобто перед укріпленим валом, чи зміцнене частоколом (або й більш складними дерев’яними укріпленнями – заборолами) поселення «Перетворье». Власне, їх неможливо розділити: і річка з валом, і фортеця жили одним життям, вони були важливим рубежем на південно-західних околицях Києва, щитом, який надійно прикривав столицю.

Колись війна справляла тут бенкети,

Слов’янська слава маяла крильми.

Дзвеніли сурми. А сьогодні ми

Тут ходимо, шукаючи прикмети

Старого Віку, де вали й штахети

Перепиняли орд голодну лють,

На Святокиїв заступивши путь.

                                                                (Василь Мисик)

І нехай не бентежить нас та обставина, що про Перетвір’я нічого не згадують руські літописи. Далеко не все потрапило на їхні сторінки, а з того, що потрапило – далеко не все дійшло до нашого часу. Та що вже говорити про маленьке Перетвір’я, коли літопис проігнорував потужні оборонні вали довжиною в сотні кілометрів. Так само не пощастило і цілому ряду інших міст-фортець навколо Києва, назви яких або не збереглися взагалі або не піддаються прив’язці до безіменних нині городищ.

Мабуть, не так уже й складно відтворити зоровий образ давньоруського Перетвір¢я. Уява малює невелике укріплення-дитинець на узліссі над річкою Притвіркою. Як і сусідні Білгород та Василів, він був оточений валом з дерев¢яними укріпленнями – частоколом чи заборолами. Про ті укріплення збереглись невеликі пізні згадки. Так, Л.Похилевич зазначав, що “в самой деревне находится земляное укрепление, свидетельствующее о древности поселения” і називав те місце “замковищем”. Дещо пізніше професор Київської духовної академії Іван Малишевський, розповідаючи про початок будівництва там у 1854 р. першої Михайлівської церкви, вважав, що вона будувалась «на возвышении, представляющем, надо полагать, остаток древнего будаевского вала, упоминаемого в ХVІ в. Можно верить преданию, что здесь было древнее замковище или городище. Оно ограждено было дубовыми сваями, истлевшие остатки которых, по рассказам будаевцев, находимы были при выравнивании местности для постройки церкви». Навіть у 1979 р. місцевий краєзнавець Й.Пономарчук засвідчував: «Ще й досі старі боярчани отой пагорб у центрі села, де нині екзотично стримить церква, називають замком» (Пономарчук Й. Замок // Шлях до комунізму. – 1979. – 15 листопада). Мабуть, бл. ХVІ – поч. ХVІІ ст. давні укріплення ремонтувались і, відповідно до нових вимог, набули рис замку, пам’ять про який виявилась на диво живучою.

Чому ж тоді на сьогодні немає міста Перетвір’я? Можна припустити, що поселення під такою назвою якийсь час продовжувало своє існування і після монгольської навали. Логіка підказує, що, якби воно загинуло у ХІІІ ст., то навряд, щоб через п’ять століть про нього знав уже згаданий вище васильківський чернець-анонім. Найімовірніше, причиною занепаду Перетвір’я стали пізніші спустошливі татарські набіги (наприклад, похід кримського хана Менглі-Гирея в 1482 р.). Можливо, колись дослідники дадуть чітку відповідь на це питання. А поки що мусимо повторити за васильківським анонімним автором-ченцем: “По какой причине и когда подупало и переймяновано Болдаевкою – неизвестно”. Варто погодитися, що поселення тільки “подупало и переймяновано”, а не зникло безслідно, адже разом з його мешканцями неодмінно б зникла, забулась назавжди і назва невеличкої річки Перетвірки.

Схоже, що назва поселення Перетвір’я виходить з ужитку десь близько ХV ст. Наступні відомі нам документи вже називають нашу малу Батьківщину не Перетвір’ям, а Будаївкою, Бодаївкою, Болдаївкою, Булдеївщиною.

На той час уже дещо зменшилася татарська загроза, в чому Україна багато завдячує князеві Костянтину Івановичу Острозькому (бл. 1460 – 1530), який був одним з найвпливовіших державних діячів у Великому князівстві Литовському (нагадаємо, що в 1362-1569 рр. Київщина була в його складі), головнокомандуючим (гетьманом) литовського війська. Обдарований воєначальник, Костянтин Іванович доклав багато зусиль для оборони українських земель від татар. Його син Костянтин-Василь Острозький (бл. 1526 – 1608) у 1559 р. отримав від короля посаду київського воєводи, але це не завадило йому підтримувати православну церкву та українських діячів культури, заснувати школу при Києво-Печерському монастирі і знамениту Острозьку академію в м. Острогу на Волині. Водночас наприкінці ХVІ ст. він почав інтенсивно скуповувати землі на Київщині та Брацлавщині. Річний прибуток князя обраховують у 10 млн. золотих, а маєток (лише в тій частині, що перейшла до сина Януша – у 80 міст і містечок та 2760 сіл. Дуже ймовірно, що серед його володінь була й наша Будаївка, адже саме з Костянтином-Василем Острозьким пов’язана найбільш рання з відомих на сьогодні згадок цього топоніму. Маючи чимале військо, князь роздавав своїм служилим людям земельні маєтності. Серед них був і якийсь київський «земенин» (служилий шляхтич-землевласник) Семен Гринкович, якому, як розповідає давній документ, 20 жовтня 1586 р. князь Острозький позначив межі земель: «От [реки] Бобрицы зась взявши вгору речкою Глевахою − граница идет в речку Бобредь [Притвірку – М. К.]; Бобредью до валу под городище Будаевку». Отже, у 2-й пол. ХVІ ст. наше поселення вже звалось Будаївкою.

Але недовго Острозькі володіли Київщиною. Після смерті князя Костянтина-Василя їхній рід невдовзі згас, а землі переходять до інших власників. Той перехід далеко не завжди був мирним. Чи не найбільшим претендентом виступали на ті землі інші волинські князі – Корецькі. Як розповідав історик Едвард Руліковський, князь Юхим Корецький ціле життя присвятив лицарському заняттю, а поки він водив загони з походу в похід, то його заповзятлива дружина Ганна (уроджена Ходкевич) вдома пильно дбала за господарство, тож рік-у-рік їхнє багатство зростало. Будували Корецькі і замки, зокрема, у Лісниках – тогочасному містечку, а тепер селі на південних околицях Києва. Корецькі не лише скуповували, але й часом захоплювали землі. Саме такий момент зафіксовано 1629 р. у скарзі Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря: «Князь Корецкий [очевидно, йшлося вже про Кароля Корецького – сина Юхима та Ганни. – М. К.], наславши слуг и подданных своих белгородских, увесь кгрунт монастыря названный Вовчие лозы, аж до Червленной речки належачий до села Глевахи, осегнул и забрал до добр белогородских села Булдевщини кгвалтовне привернул».

На жаль, щойно наведений уривок з дивом уцілілого тексту документу не пояснює чітко, чи мав якісь права на Будаївку Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир (схоже, що ні), проте власність Корецьких на неї цілком очевидна. Цей документ цікавий ще й тим, що він фіксує ще одну назву нашої Будаївки – «Булдеївщина» («БулдЉевщина»). У численних лаврських документах ХVІІІ ст. переважала інша, споріднена форма – Болдаївка.

Така різноманітність назв одного населеного пункту дуже ускладнює спроби однозначно пояснити їхнє походження, хоч і дозволяє зробити, щонайменше, два припущення. Перше з них спирається на топонім Будаївка, що має суто слов’янське звучання, та й населені пункти з коренем “буда” розкидані мало не по всій Слов¢янщині. “Будами” звались поселення в лісі чи на місці вирубаного лісу, а ще раніше – курені лісових осадників, які займалися виловом звірів, бортництвом, витопленням смоли та іншими промислами. Поступово такі лісові осади перетворювались на землеробські поселення, замість куренів-буд з¢явилися хати, хоч їхні первісні назви інколи зберігались і ставали постійними топонімами. Таку версію підтверджує згадка в документі 1754 р. на околицях Будаївки урочища, що звалось «Червленою будою». “Червлені” топоніми біля Будаївки згадуються і в давніших документах. Це якась “Червлена руда” біля р. Віти в 1565 р., і “Червлена річка” десь неподалік у 1629 р. Навіть у наш час старші з мешканців Віти-Поштової пригадують якесь урочище під назвою «Червона» з озером на околиці свого села  з боку Боярки і Глевахи.

Друге припущення ґрунтується на тому, що корінь топонімів «Булдеївщина» і «Болдаївка» має тюркське звучання і може походити від імені якогось татарина Булдея чи Болдая, котрий міг володіти Перетвір’ям. Власне кажучи, слово «Булдеївщина» означає «власність Булдея». То ж не виключено, що ми маємо яскравий приклад «ослов’янення» в народних вустах топоніму тюркського походження.

Втім, має право на існування і третя, компромісна версія. Можна припустити, що нове життя занепалому Перетвір’ю дали лісові осадники, які займалися промислом у навколишніх лісах. Їхні курені-буди у межах давнього городища чи десь неподалік дали поселенню нову назву «Будаївка». Згодом Будаївка потрапила у власність якогось татарина Булдея чи Болдая і до її існуючої назви додалось «Булдеївщина» і «Болдаївка». Скоріше всього, це сталось не за часів монголо-татарського іга (для Київщини воно скінчилося 1362 р.), а значно пізніше – за польсько-литовської влади, коли полонені татари з вищих суспільних прошарків часто йшли на службу до українських князів, поповнюючи шляхетські ряди. Серед шляхтичів, що отримували помістя за службу князеві (як, наприклад, вищезгаданий «земенин» Семен Гринкович) міг бути і гіпотетичний Булдей чи Болдай. Отримавши у власність Будаївку, він дав їй своє ім’я. Так з’явився топонім «Болдаївка» («Булдеївщина»), що співіснував зі старішою назвою «Будаївка», але поступово вийшов з ужитку.

Згадка в документі 1586 р. валу і городища (вже під назвою Будаївка) дає підстави вважати, що давні фортифікації – Змійовий вал над Притвіркою та укріплення колишнього Перетвір’я на той час ще непогано збереглися і, мабуть, продовжували мати оборонне значення. Ймовірно, їх ремонтували за князів Острозьких чи Корецьких. Втім, природна стихія, а ще більше – пізніша господарська діяльність нащадків упродовж кількох наступних століть майже стерли їх з поверхні землі: вали й кургани розмивались водою, розорювались і розкопувались, а рештки городища (вони ще трохи вгадуються на малюнку 1840-х рр. роботи П. Де ля Фліза) були зрівняні в середині 1850-х рр. під час будівництва першої Михайлівської церкви. Шкода, але часті суспільні зміни не пощадили і її: та церковна будівля була розібрана через століття, а поруч тепер стоїть друга Михайлівська церква, збудована 1901 р. Від прадавнього Перетвір’я практично нічого не лишилось, відійшла в історію навіть пізніша Будаївка, заховавшись під назвою сусіднього села Боярки – нинішньої Тарасівки…

***

І все ж, не зважаючи ні на які ворожі навали, ні на які біди та запустіння з наступними перебудовами і змінами назв, наше Перетвір’я-Будаївка-Боярка виявилось невмирущим, як і наш народ. Прадавня назва Перетвір’я стала пророчою: поселення, змінюючись, перетворючись у часі, все ж вижило. Через нього так само продовжує текти Притвірка. Як час, збігає її вода, не припиняючи існування малої річки – берегині нашої пам’яті.

  1. P. S. У наш час швидкої (а фактично і безконтрольної) забудови дуже важливо не втратити з поля зору наших вічних цінностей. Для теперішньої Боярки це пагорб колишнього дитинця-городища, що зберігає у земляній товщі невивчені рештки минулого, нерозгадані загадки нашої історії. Чи прийде колись сюди серйозна археологічна експедиція? Це дзвінка течія Притвірки, витоки якої (ліворуч від дороги до Аграрного коледжу) вже майже засипані, хоч ще у 1990-х рр. там було озерце з качками в очеретах. Схоже, що про чищення каскаду ставів на Притвірці вже ніколи не йтиметься. Це, зрештою, боярський ліс – зелене обрамлення нашого міста, яке також невблаганно нищиться. На часі – визначити (чи підтвердити, якщо вони формально існують) охоронні зони для цих об’єктів, захистити, визначити шляхи їхнього впорядкування. Завтра може бути запізно. Втративши їх, ми втратимо свою сутність.

Микола Кучеренко

Опубліковано:

Кучеренко М. Перетвір’я // Боярка-інформ. – № 29. – 15 вересня 2007 р. № 31. – 29 вересня 2007 р. – № 32. – 6 жовтня 2007 р.

Кучеренко М. Біля витоків Будаївки/Боярки: Перетвір’я // Молодь Боярки. ─ Випуск № 13. ─ Жовтень 2015 р. ─ С. 9-10.

Борис Іваницький

ppppppНа жаль, свою правдиву історію та діяння своїх видатних діячів ми поступово відкриваємо лише тепер. Так подумалось ще півтора десятиліття тому, коли до рук випадково потрапила емігрантська газета «Українські вісті» з Детройта з некрологом «Один із «останніх могікан». Газета повідомляла про Бориса Борисовича Іваницького, який помер 23 березня 2000 р. на 93 році життя. То йшли у вічність останні з тих, хто ще пам’ятав Українську Народну Республіку. Ім’я покійного вже мало кому щось говорило. І раптом увагу привернули слова в тексті: «народжений в Боярці поблизу Києва…». Неймовірно! А далі – про його батька, теж Бориса Іваницького, який «був близьким співробітником Симона Петлюри, ректором Українського університету в Подєбрадах (Чехія)»… Дійсно, нашого цвіту – по цілому світу. Так розпочався пошук, який привів до перевезених до Києва і надовго засекречених емігрантських архівних фондів, закордонних архівів, до перших публікацій в інтернеті.

Борис Георгійович Іваницький народився 8 березня 1878 року в сім’ї губернського секретаря слободи Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту Харківської губернії (тепер у Сумській області). Закінчивши Сумське реальне училище, а в 1902 р. − Лісовий інститут у Петербурзі, він отримав фах лісівника. У 1910 р. Борис Георгійович повернувся в Україну, де, як видно з архівних документів, працював лісничим на Київщині, зокрема з 1916 р. − у Святошинському лісництві. Ми поки що не знаємо напевно, коли він одружився й оселився в нашій Будаївці/Боярці, але, явно не пізніше 1907 р., оскільки саме тоді «в Боярці поблизу Києва» народився його єдиний син Борис-молодший. Імені Бориса Іваницького-старшого немає в списках місцевих домовласників, тож зрозуміло, що родина знімала десь тут помешкання. Хоч, звичайно, головні інтереси молодого лісівника були в Києві, де Борис Георгійович був членом Київського лісового товариства і вважається одним із засновників Товариства “Просвіта”. Саме в “Просвіті” 1907 р. вийшла його книга з лісівництва “Як збутися ярів і пісків”, що вважається однним з перших видань на цю тему. У праці вказано причини збільшення площ ярів та пісків в Україні, надано практичні рекомендації щодо боротьби із зазначеним явищем. Про те, що Борис Іваницький був не лише авторитетним фахівцем, але й перебував у вирі українського життя, свідчать усі наступні події.

Коли в революційному 1917 р. розпочалося творення українських державних структур, Борис Георгійович почав створювати лісоохоронні служби, зокрема, Лісовий департамент (по-сучасному – міністерство лісового господарства). З 1 жовтня 1917 р. до травня 1918 р. він очолював один з відділів Лісового департаменту, а з 25 грудня 1918 р. до 25 квітня 1922 р. був директором Лісового департаменту Української Народної Республіки (по-сучасному – міністром лісового господарства України). Паралельно з лютого до червня 1919 р. він займав посаду товариша (заступника) міністра Міністерства земельних справ УНР. Як талановитий організатор та науковець, Борис Іваницький розробляв важливі лісоохоронні законопроекти, направлені на розбудову України, розумне і дбайливе використання її природних багатств. Його надбанням став ряд законів про ліси Української Народної Республіки, що, за висновком фахівців, відображали найбільш прогресивні ідеї свого часу, а головне − скасування приватного володіння на всі земельні, водні та підземні природні багатства і ліси, що були передані у власність уряду УНР. На жаль, за умов відчайдушної боротьби України за незалежність ті наші перші юридичні акти в лісовій галузі на національному рівні не були втілені в життя. Відступаючи під ударами російських більшовиків, український уряд 1919 р. переїхав до Кам’янця-Подільського, де Борис Іваницький продовжив адміністративну роботу, а також викладав лісознавство в новоствореному Кам’янець-Подільському державному українському університеті. Втім, і туди невдовзі прийшли більшовики. Попереду була еміграція.

Друзі пізнаються в біді, а тому низький уклін чехам і першому президентові новоствореної Чехословацької Республіки Томашеві Масарику, які на початку 1920-х рр. прийняли і всіляко підтримали українців, що не змирились із знищенням своєї державності. Серед українських емігрантів були численні політики, митці, вчені, недавні українські воєначальники і прості козаки. Там був український цвіт. Чехословацький уряд надавав фінансову допомогу українцям, які опинилися на чужині без засобів для існування. А емігранти вірили, що незабаром повернуться на Батьківщину, а тому повинні готувати кадри для майбутньої розбудови незалежної України. Багатьом запам’ятався заклик політика Микити Шаповала спішити вчитися, «а то скоро нас покличе Батьківщина». За поетичною характеристикою письменника Романа Коваля, «гадалося, ще рік, два, ну, може три, і всі вони повернуться на милу серцю Батьківщину, яка постійно снилась…»

Тоді й було організовано ряд українських середніх і вищих навчальних закладів. Зокрема, у Празі запрацювали Український вільний університет та Український вищий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова, а під Прагою в передмісті Подєбради − Українська господарська академія (УГА), відкрита 1922 р. Батьком академії вважався Микита Шаповал, колишній член Центральної Ради та міністр земельних справ Української Народної Республіки періоду Директорії. Серед організаторів УГА знаходимо й Бориса Іваницького. У перші роки кількість студентів академії доходила до чотирьох сотень осіб, а викладачів − до 53 осіб. Навесні 1922 р. за ухвалою професорської ради УГА першим ректором був обраний Іван Шовгенів (батько письменниці Олени Теліги, розстріляної пізніше в окупованому гітлерівцями Києві), а проректором − Борис Іваницький. Також Борис Георгійович став професором кафедри загального і спеціального лісівництва. З тогочасної архівної справи читаємо назви предметів, що він тоді викладав: лісівництво, лісова статистика, лісова політика, дендрологія та анатомія дерева, лісові займища… Згодом він був ректором УГА (1925 − 1926 і 1928 − 1935 рр.), деканом агрономічно-лісового факультету, керував кафедрою охорони лісу і мав багато інших обов’язків.

ooororro

Борис Іваницький (четвертий у першому ряду праворуч) серед викладачів і студентів Української Господарської Академії. Подєбради. 1923 р. Фото з Архіву Української Вільної Академії Наук (Нью-Йорк).

А ще він був ученим-лісівником, автором підручників, наукових праць, учасником міжнародних наукових конференцій, членом оргкомітетів І і ІІ Українських наукових з’їздів у Празі (1926 і 1932 рр.), членом Української наукової асоціації у Празі, а пізніше − Українського наукового інституту у Варшаві, Могилянсько-Мазепинської академії та Наукового товариства імені Тараса

Шевченка у Львові. Дослідники нараховують 34 праці Іваницького, присвячені лісівництву. Поміж них знаходимо «Лісову господарку України» (1922), «Підручник до визначення деревнистих рослин по листях» (1922), «Обезліснення України» (1926), «Як використовувати сипкі піски під ліс» (1929), але на першому місці − неперевершена 2-томна «Ліси й лісове господарство на Україні» (1936 − 1939), яка ніколи не видавалась на Батьківщині автора, і від якої залишились уже лічені примірники.

Проте українське піднесення на чеській землі виявилось недовгим, становище української громади в Чехословаччині почало неухильно погіршуватись після того, як уряд країни взяв курс на зближення з СРСР. Зменшувалась допомога, у 1928 р. заборонили приймати нових слухачів до УГА, а 1935 р. академію взагалі було ліквідовано. Борис Іваницький переїхав до Львова, де жив і працював до 1939 р., німецька окупація застала його в Любліні і Кракові, а з наближенням радянсько-німецького фронту він опиняється в Словаччині, а потім у Чехії, Австрії, Баварії…

rrrrrr

У 1945 р. він став професором, а з 1947 р. − ректором Українського технічно-господарського інституту в Регенсбурзі на півдні Німеччини, який очолював до 1952 р. За великі заслуги в науці лісівництва вчена рада нагородила Бориса Георгійовича почесним званням доктора honoris causa (почесного доктора). Невдовзі тяжко хворий учений переїхав до сина Бориса в Детройт (США), де й помер 4 квітня 1953 р. далеко від Батьківщини. У 1980 р. його перепоховали на українському цвинтарі Баунд-Брук в Америці, де знайшли свій вічний спочинок найвидатніші українці діаспори.

І все ж в Україні його не забули. Разом з державною незалежністю повертаються до нас імена діячів, які поклали свої долі на її вівтар. На малій батьківщині Бориса Іваницького − в Самотоївці на Сумщині 23 червня 2013 року під час урочистостей до Дня села самотоївська громада відкрила меморіальну дошку своєму видатному землякові. А в нашій Боярці, де він мешкав, вулиця на території лісодослідної станції віднині носитиме ім’я Бориса Іваницького − видатного громадського і державного діяча, вченого − засновника українського лісознавства.

Микола Кучеренко

Автор вдячний п. Тамарі Скрипці — вченому хранителю Музею-архіву ім.Д.Антоновича УВАН у США  за надані фотоматеріали.

Вулиця Сергія Шамрая

1111

У попередньому випуску газети була розміщена стаття краєзнавця Миколи Кучеренка «Боярка Михайла Грушевського», де розповідалось про перебування в Боярці родини Грушевських. Продовженням стане життєпис одного з членів цієї родини − Сергія Вікторовича Шамрая − племінника і учня Великого Українця, дослідника історії Київщини. Ім’я цього молодого талановитого вченого було добре знаним у наукових колах України 1920 − початку 1930-х років.

Про Сергія Шамрая ми довідались, коли з відродженням незалежності України почав створюватись Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського. Ми ще встигли познайомитися і подружитися з його дочкою Вікторією Сергіївною, записати її розповіді, побачити меморіальні речі, книги, документи і фотознімки її батька. Пізніше сучасні історики Руслан Пиріг, Світлана Панькова, Оксана Юркова та інші вперше розповіли про нього у своїх наукових публікаціях.

2222

Сергій Шамрай (справжнє прізвище Шамраєв) народився 17 серпня 1900 р. у Владикавказі в родині російського офіцера Віктора Ілліча Шамраєва та його дружини Ганни Сергіївни − сестри Михайла Грушевського. Втім, різниця в їхньому світогляді виявилась настільки сильною, що навіть у дореволюційні часи шлюб розпався, і 1905 р. Ганна Сергіївна з двома дітьми Олею та Сергієм і матір’ю Глафирою Захарівною назавжди переїхала до Києва, де 1908 р. вся родина Грушевських (Михайло Сергійович з дружиною Марією Сильвестрівною, його брат Олександр Сергійович і сестра Ганна Сергіївна) придбала садибу на вулиці Паньківській № 9 (тепер там міститься Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського). Там, у київському Домі Грушевських, пройшла більша частина життя Сергія Шамрая.

А ще в його житті немале місце займала наша Будаївка/Боярка, де з року в рік родина Грушевських влітку винаймала дачу. На старих конвертах, зокрема, згадується адреса: вулиця Зелена, дача Купріяна Лупича (про це ми розповідали в попередньому випуску «Молоді Боярки»). Поміж численних фотознімків Грушевських є й такі, де легко вгадуються наші рідні лісові краєвиди, хоч і значно первісніші, природніші та чистіші. Він любив їх, адже літо упродовж багатьох років сім’я Грушевських проводила тут, у Будаївці.

Свою гімназичну освіту Сергій Шамрай розпочав 1910 р. у Київській чоловічій 7-й гімназії, а завершив ‒ у заснованій на початку Української революції Другій українській Кирило-Мефодіївського братства гімназії, яка була відома своїм патріотичним духом, старші учні якої взяли участь у битві під Крутами. Але найбільший вплив мала на нього родина, особливо Михайло та Олександр Грушевські − українські історики і громадські діячі. Саме під їхнім впливом Сергій Шамрай здобував фах історика в Київському університеті (на той час він звався Вищим інститутом народної освіти), звідки його 1923 р. виключили за українство, та в Київському археологічному інституті.

Після повернення 1924 р. з еміграції Михайла Грушевського він став аспірантом заснованої вченим Науково-дослідної кафедри історії України. За задумом Михайла Сергійовича, кафедра мала підготувати його продовжувачів в українській історичній науці. Серед них одним з перших був молодий історик Сергій Шамрай − учень і племінник Михайла Грушевського. Протягом наступних років молодий вчений, працюючи в історичних установах Михайла Грушевського, створив близько 50 наукових праць з української історії, а найбільше − з історії Київщини. Зокрема, праці «Київська козаччина 1855 р.: До історії селянських рухів на Київщині» (тема його кандидатської дисертації), «Місто Баришпіль у ХVІІІ в.» (Баришполем у давні часи називали Бориспіль), «Місто Васильків ІХ − ХVІІІ вв.», «Містечко Трипілля на Київщині» і «Київська сотня на Гетьманщині в ХVІІ – ХVІІІ вв. (Історико-географічна та економічна характеристика)» стали новим словом для дослідників нашого краю. В останній ми знаходимо ранні відомості з історії нашої Будаївки/Боярки.

55555

Йому не дали розкрити весь його багатий науковий потенціал. Історичну науку більшовики оголосили «класовим фронтом». З 1929 − 1930 рр. почалось масоване шельмування вчених, зокрема істориків школи Михайла Грушевського, ліквідація його історичних установ, а потім − арешти його співробітників та учнів. Вони, як і закатовані комуністичним режимом вчені інших галузей науки, як розстріляні поети й письменники, виморені голодом селяни, були винні лише в тому, що любили цю землю. Нищівну оцінку тим подіям дав академік Сергій Єфремов: «Це дійсно якийсь дім божевільних, у якому вже нічого не розбереш (…). Підлішого часу не було й не буде».66666

Сергія Шамрая ув’язнювали двічі: у 1933 і 1937 рр. Перший термін відбував у таборі під глумливою назвою «Свободный» на Далекому Сході. Звільнений 1936 р., він повернувся в Україну й оселився в Чернігові. Уночі 7 серпня 1937 р., у пік репресій, його заарештували вдруге ‒ на очах у неповнолітньої доньки Вікторії, яка приїхала з Києва, щоб провести шкільні канікули з батьком. «В цю ніч батька свого я бачила востаннє», − напише вона у спогадах наприкінці життя. Його останньою адресою стала копальня «Партизан» у горах Колими. В одному з листів до рідних (листи з неволі всі в’язні писали російською, інакше гулагівська цензура їх не пропускала) він тоді писав: «Вы спрашиваете, какая тут природа и климат? Сопки, сопки и сопки, покрытые мелким лесом, а между ними прииски. Мелкие, горные речушки. Последнее время перед болезнью работал в лесу лесорубом. Климат здесь суровый, доходит до -70 о. В лесу белые куропатки, белые зайцы. Местного населения здесь нет. Вот и все». Як батьків заповіт, сприймала Вікторія Сергіївна його інший лист: «Придется тебе тяжело, но верь, дорогая, что я тут не виноват, не сердись, люби и помни свого несчастного отца. Мои книги, если они целы, возьми себе, читай, но береги и не раздавай их. Они лучшие друзья. Целую тебя крепко и люблю от души. Пиши, учись хорошо и помни обо мне. Твой татко». Книги стануть для Вікторії Сергіївни друзями, а пізніше − і професією, оскільки життя вона присвятить бібліотечній справі.

 

ВікіБоярка. Скачати посібник.

logoviki500До уваги користувачів ВікіБоярка короткий посібник, який розповість, як працювати у Вікіпедії.

Скачати посібник у форматі ПДФ:  wikiboyarka

Скачати посібник у форматі Ворд: wikiboyarka_instrukciya