Євген Коновалець та Загін Січових стрільців у Боярці

KonovaletsІсторична довідка
щодо встановлення Меморіального барельєфу на честь Загону Січових стрільців Армії Української народної республіки та полковника Євгена Коновальця у місті Боярка, Київської області

Підготував: Хома Іван Ярославович – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та етнокомунікацій Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка». Скачати з посиланнями на джерела: Історична довідка_Коновалець_Боярка

Розгром гетьманських військових сил під Мотовилівкою, що приблизно за 30 км від Києва по залізниці, був досягнутий завдяки високому рівню самопожертви та високого рівня бойової готовності підрозділів Січових стрільців. Ця перемога перевершила всі сподівання та плани Оперативного штабу та командування загону Січових Стрільців. У зв’язку з цим, того ж дня в Мотовилівці було проведено оперативну нараду за участю Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Романа Дашкевича та інших, після якої вирішили розпочати облогу столиці. Паралельно стрілецькі сили, продовжуючи переможний хід на чолі з командиром південного бойового відрізку Романом Сушком, зайняли станцію Васильків, з якої і розпочалася ширшим фронтом облога Києва.
Професор Ярослав Дашкевич вважав, що битва під Мотовилівкою по суті була битвою за Київ.
Уже 19 листопада по залізничній колії на відрізку Васильків-Київ розпочався наступ на станцію Боярка, що приблизно за 20 км від столиці. Після обіду стрілецькі сили під командуванням Івана Рогульського та Івана Андруха без бойових дій здобули Боярку. 20 листопада сюди прибула решта стрілецьких ешелонів разом із штабом загону. З Боярки ворог відступав так швидко, що не зірвав навіть свого телефонно-телеграфного зв’язку з Києвом, зокрема із штабом гетьманців на станції Пост-Волинський (тепер станція Київ-Волинський).
Загін Січових стрільців розквартирувався у приміщенні Боярського сиротинця, де був розгорнутий штаб, у приміщеннях станції та залізничного околоту, пошти та телеграфу, які розташовувалися поруч із станцією Боярка. Також стрільців розквартировували у дачних та сільських будинках.
Національно свідомі вояки Армії Гетьмана Скоропадського, зокрема сердюки переходили до Січових Стрільців, а несвідомі дезертирували додому. Стрілецькі стежі часто вибивали багнетним ударом і майже без втрат цілі сердюцькі сотні й курені з їхніх позицій. Один з дивізіонів сердюцького кінного Лубенського полку, висланий із Києва по шляху через Красний Трактир (сучасна район станції метро «Виставковий центр» у Києві) на Хотів проти правого стрілецького крила повністю перейшов до Січових Стрільців. Опівдні 20 листопада перед штабом Корпусу Січових стрільців у Боярці відбувся парад Першого дивізіону Сердюцького кінного Лубенського полку. Цим дивізіоном командував майбутній старшина Генерального Штабу Армії УНР полковник Юрій Отмарштайн, пізніше начальник штабу Корпусу Січових стрільців. Для переходу цього полку на бік Директорії найбільше сил доклав полковий священик – протоієрей Матіюк.
20 листопада до повсталих приєдналися Чорноморський кіш під командуванням Поліщука, який до того розташовувався в Бердичеві, і Лубенський кінний полк під командуванням сотника Юрія Отмарштейна, який, крім того, був і начальником штабу сил князя Святополка-Мірського. Одночасно на Лівобережній Україні повстання розпочав Запорізький полк П.Болбочана.
З Боярки 20 листопада Роман Сушко скерував наступ стрільців на станцію Жуляни, на підступах до якої зустрів сильний опір з боку гетьманських сил. У результаті станцію вдалося взяти, а село Жуляни – ні.
21 листопада сотника Василя Кучабського включено до складу штабу головної команди республіканських військ, а 22 листопада резерв головної команди направив у розпорядження Євгена Коновальця 9 старшин та 913 козаків .
Утім, 23 листопада наступ на Київ довелось зупинити, оскільки суттєво активізувались війська, які захищали столицю. Для того, щоб не втратити здобуті позиції, командування вирішило силам стрілецького загону закріпитись на лінії Феофанівський Монастир – Гатне – Крюківщина – станція Жуляни, а силами Чорноморського коша – на схід від станції Жуляни. Наступ мав продовжуватися після залучення повстанських груп, реорганізації та перегрупування основних сил. Тим часом гетьманські сили закріпилися на лінії Голосіївський Монастир – село Жуляни – Борщагівка – Святошино.
25 листопада окремі частини січових стрільців розбили гетьманські сили кількістю 60 чоловік поблизу села Паволоч та 150 чоловік біля села Ходорково (відстань між цими населенними пунктами з півдня на північ приблизно 37 км, від Паволоч до Білої Церкви біля 68 км із заходу на схід, а до Києва 120-130 км). Станом на 28 листопада вдалося підійти до Києва. Деякі частини наблизились навіть до Лисої гори (на пд.-зх. від Видубичів) .
Через інцидент, який стався 25 листопада на залізничному шляху Святошин – Боярка, так і не вдалось перейти до наступальних дій. Чорноморський кіш обстріляв німецьку частину, що спричинило 26 і 27 листопада позиційні бої з німцями і значні втрати. Для розв’язання цього конфлікту оперативний штаб повстання змушений був іти на переговори з німецькою стороною. Переговори розпочались увечері 28 листопада в головному штабі київської групи військ. Німецьку сторону представляли полковник Бронзарт фон Шеллендорф, майори Ярош та фон Фейзен, представник німецької залізничної централі сотник Беме та головної німецької солдатської ради Різенфельд, а українську – Л.Осмоловський, О. Назарук та Лепницький. У результаті сторони домовились: попередньо укласти перемир’я в районі Києва; на інших фронтах на підступах до Києва українські республіканські війська залишаються на відстані 20 км від центру міста; німецькі війська київського гарнізону зобов’язуються не переходити лінію, позначену на карті; полонені, взяті двома сторонами конфлікту, будуть негайно відпущені; німецьке командування змусить урядові війська відійти до Києва; німецькі війська в подальшому беруть на себе захист українського населення в Києві.
Між тим, 27 листопада з резерву в розпорядження Євгена Коновальця було направлено чергову групу новобранців у кількості 8 старшин та 1042 козаків .
Виконуючи умови договору, 29 листопада 1918 р. Євген Коновалець як командувач західної групи республіканських військ, перебуваючи на станції Боярка, видав наказ, згідно з яким «… на цілім фронті під Київом боєва акція переривається і західна група республіканських військ – група полковника Коновальця займає лінію: висота 168 над Дніпром на південь від села Ходосівка, Янковичі, висота 187 на північ від Мархалівки, Глеваха – Заборіє – Княжичі – Богушівка – Базарівка – Озеро Буча, станція Буча Хутір – Папірня – село Балки. Відхід на зазначену лінію начати з таким розрахунком, щоби всі відділи поспіли на своє місце до 18 год 29 листопада 1918 року» .
На 30 листопада було заплановано продовжити переговори в Києві. Для їх проведення 30 листопада з Фастова до Києва виїхала делегація в складі Л.Осмоловського, Є.Коновальця, І.Вірка (головний комісар залізничних шляхів), О.Назарука, В.Чорнія (ад’ютант Є.Коновальця) і М.Хижняка (ад’ютант Л.Осмоловського). Після прибуття в Святошино їх арештували війська Святополка-Мірського та доставили на Пост-Волинський. «Пізніше, – довідались ми, – згадував Євген Коновалець, – що тодішній командуючий гетьманськими частинами генерал Долгоруков видав був наказ нас всіх розстріляти, та що врятувала тільки рішуча постава німців, які загрозили виступом проти Гетьмана». «Після звільнення, – продовжував Є. Коновалець, – німецька ескорта, вислана з Києва, перевезла нас до головного німецького командування в Ліпки, де ми з представниками німців переговорювали про умови здачі Києва» .
У цьому контексті важливо звернути увагу на те що, 27 листопада граф Ф.Келлер видав накази, якими було розформовано загін Січових Стрільців, Чорноморський кіш та 2-ий Запорізький полк під командуванням Петра Болбочана.
Унаслідок описаних подій українська делегація в супроводі німецьких військ прибула до Києва 1 грудня 1918 р., а переговорний процес завершився 2 грудня укладенням договору про взаємодопомогу і контроль залізничних шляхів. Цього разу на договорі підписи поставили: з німецької сторони полковник Бронзарт фон Шеллендорф, майори Ярош та фон Фейзен і представник німецької залізничної централі сотник Беме; з української Є.Коновалець, Л.Осмоловський, О.Назарук і І.Вірко. У першому пункті договору було сказано, що війська Директорії повинні припинити будь-які оперативні дії проти незахоплених ними територій, наближення до Києва до часу приїзду представників і військ Антанти. Крім того, Директорія повинна вжити всіх заходів для підтримки порядку на зайнятих нею територіях, а також має право адекватно реагувати на оперативні дії з боку німецьких військ на підвладних Директорії землях. У другому пункті зазначено, що війська Директорії не повинні створювати зайвих перепон для руху німецьких ешелонів, а ті, в свою чергу, не допустять ведення на залізниці боїв, нищення комунікацій тощо. У разі порушення умов договору німецькі війська змушені будуть застосувати зброю. Договір вступав у дію 4 грудня 1918 р. о 18 год., а домовленості про перемир’я від 28 листопада втрачали силу.
У ці дні в Києві наближені до гетьмана та опозиційні політики шукали шляхи виходу із кризи. У контексті цих розмов згадували Євгена Коновальця. Зокрема, Євген Чикаленко в щоденнику від 5 грудня 1918 р. зафіксував свою розмову з близькими до Павла Скоропадського Миколою Устимовичем та Дмитро Дорошенком, а також колишнім міністром земельних справ від УНС в уряді Федора Лизогуба Володимиром Леонтовичем. Зустріч відбулась 4 грудня в Києві. Обговорювали формування уряду з українських державників, які не заперечують рішуче проти федеративного устрою з Росією, для того, щоб виторгувати максимум самостійності в Антанти. Володимир Леонтович вважав, що серед УНС не буде бажаючих воювати з Антантою проти Директорії, яка підняла повстання для захисту самостійності України. Петро Дорошенко відповів, що мають надію мирно розв’язати повстання, адже Євген Коновалець готовий помиритись, якщо гетьман сформує український уряд. 6 грудня консультації продовжувались, а 7 грудня прийшли до висновку, що тільки прихід у Київ Антанти відкриє шлях до переговорів між гетьманом та Директорією .
Війська Директорії, не маючи наміру загострювати ситуацію, припинили наступ на Київ. Цей час командування військ Української Народної Республіки і, зокрема, загону Січових Стрільців використало для реорганізації та перегрупування сил, особливо зважаючи на значний потік повстанських сил. Адже ще 28 листопада Окремий загін Січових Стрільців було реорганізовано в І-шу дивізію Січових Стрільців у складі двох піших полків. Загалом, на першу декаду грудня 1918 року на основі Окремого загону Січових Стрільців було сформовано: І-шу дивізію Січових Стрільців, Запасний кіш Січових Стрільців і Окремий курінь Січових Стрільців. У склад І-ої дивізії, яку очолив Роман Сушко, входило близько 5 тисяч стрільців, поділених на два піхотні полки, кулеметний відділ, гарматну бригаду Романа Дашкевича, кінну дивізію Франца Бориса та відділ постачання Івана Даньківа. Загальна чисельність сил, які підпорядковувались стрілецькій дивізії, становила приблизно 11 тисяч вояків.
До рівня дивізії прирівняли Чорноморський кіш і Дніпровський курінь. З фронту до Боярки був відкликаний Роман Дашкевич, якого Андрій Мельник призначив командувачем задіяної при наступі на Київ артилерії. Одночасно Андрій Мельник розпорядився почати формувати гарматну бригаду із сил, які постійно прибували. Роману Дашкевичу у Боярці вдалось сформувати шість гарматних батарей з однією важкою 6-дюймовою гаубицею.
Одним з центрів організації повсталих селян була Біла Церква, де розташовувався кіш Окремого загону Січових Стрільців під командуванням Андрія Домарадського. Командування коша досить динамічно почало формувати піхотні сотні по 200-250 вояків і відправляти до Фастова. Тут відділ стрілецького постачання їх озброював і відряджав на станцію Боярка. На 8 грудня в Білій Церкві харчовий стан досягнув 13429 осіб, а бойовий – 5588.
3 грудня на основі згаданих 3-х дивізій наказом Головного Отамана республіканських військ С.Петлюри було сформовано Осадний корпус, тимчасовим командувачем якого було призначено Євгена Коновальця. 8 грудня Євгена Коновальця черговим наказом призначили постійним командувачем Осадного корпусу в складі: Дніпровської дивізії, І-ої дивізії Січових Стрільців, Чорноморської дивізії, 8-ої пішої Дивізії, Фастівської залоги (три курені), Білоцерківської (27 листопада командиром був призначений хорунжий Смолієвський ) та куреня, а також всіх резервних і охоронних частин, які Уманської резервних бригад, Білоцерківської окремої бригади, 2-го Дніпровського резервного полку, Запасного коша Січових Стрільців, Окремого запасного куреня Січових Стрільців, Ходорківського розміщувались на території оперативних дій Осадного корпусу. Начальником штабу Корпусу було призначено Андрія Мельника. Чисельність корпусу становила приблизно 50 тисяч вояків і 48 гармат.
До піших резервних частин Осадного корпусу, крім вищевказаних, належали: 1-й Фастівський, 2-й Черкаський, 3-й Уманський, 4-й Бердичівський резервні полки та Козятинська резервна бригада .

Скачати з посиланнями на джерела: Історична довідка_Коновалець_Боярка