Чи має майбутнє будинок Кістяківських?

Колись років  десять тому я вражено довідався, що наш земляк брав участь у створенні американської атомної бомби (вчені поспішали, щоб випередити Гітлера), а пізніше піднявся проти загрози ядерної війни, був віце-президентом американської академії наук і радником президента Ейзенхауера… Мені тоді пощастило знайти матеріали про нього, запис у будаївській метричній книзі про його народження і навіть будинок на боярському Хрещатику, де він прийшов на світ. Тепер, мабуть, не зайвим буде повторити в інтернеті одну з тогочасних публікацій. Її актуальність, як на мене, лише посилилась. Втім, як і актуальність зберегти боярський Будинок Кістяківських, нашу пам’ять про своїх видатних синів…

 Микола Кучеренко

Якщо Вам трапиться побувати у київському передмісті Боярка, знайдіть годину часу, щоб прогулятися місцевою вулицею з суто київською назвою Хрещатик. Почавшись біля залізниці, вона від станції з пощербленою політичними пристрастями статуєю вождя та площі його ж імені повертає ліворуч, щоб через кілометр-другий її тінисті садки з поодинокими дубами і соснами перетворились на справжній ліс. Поміж строкатої забудови боярського Хрещатика вашу увагу час від часу привертатимуть одно- та двоповерхові будівлі, прикрашені невластивим нашій прагматичній сучасності дерев’яним різьбленням стріх і фронтонів. Вони бережуть пам’ять про фешенебельне дачне поселення, що з’явилося тут на лісовій околиці після появи в 1868 р. залізничної станції. Серед його постійних і тимчасових мешканців було немало відомих постатей. На жаль, згодом Боярці особливо не пощастило: її справжня історія була підмінена сюжетом Павки Корчагіна – літературно-агітаційного героя радянського письменника Миколи Островського. Тому непросто тепер, через кілька поколінь, відтворити цей напрочуд цікавий «дачний» період в її багатовіковій історії, а ще важче – з’ясувати адреси, пов’язані з іменами її славетних мешканців: Миколи Лисенка, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Федора та Віри Матушевських, Михайла Булгакова, Семена Надсона, Шолом-Алейхема, Олександра Кониського, Іллі Еренбурга… Донедавна в тому довгому списку стояло і прізвище Олександра, Федора та Георгія Кістяківських і ніхто не припускав, що пошук виявиться настільки успішним, ба навіть детективним.

7777

Поштовхом, що започаткував цей пошук, став дзвінок Ігоря Гирича − кандидата історичних наук, добре відомого в Україні дослідника. Ось послухай, Миколо, – сказав він, – і телефонною мережею полинула хвилююча розповідь майже півстолітньої давності. То був уривок з виданих 1963 р. у Нью-Йорку спогадів Наталі Дмитрівни Полонської-Василенко (1884–1973) – відомого українського історика, сподвижниці Михайла Грушевського, яка з 1943 р. працювала в еміграції. Її чоловіком був академік Микола Прокопович Василенко (1867–1935), котрий увійшов в історію, як історик держави і права, міністр освіти в часи гетьманату Павла Скоропадського (1918 р.), президент Всеукраїнської Академії Наук (1921 р.). Згадуючи у спогадах про приїзд до Києва на початку 1930-х років академіка Володимира Вернадського, Наталя Дмитрівна зазначала, що академік зупинився в їхньому спільному з Миколою Прокоповичем київському помешканні. “Тоді він приїхав влітку, коли ми з чоловіком жили на дачі, в Боярці, недалеко від Києва”, − розповідала вона і продовжувала: “Час від часу приїздив він до нас до Боярки, на цілий день. Ми ходили до чудового соснового лісу, що оточував нашу дачу. Вернадський захоплювався красою лісу, спостерігав, як вивірки стрибали з гілки на гілку, йому подобався наш песик, молоденький таксик, який з несамовитим гавканням біг під дерево, дивлячись як вивірки легко перестрибували з дерева на дерево. Вернадському подобалася наша дача (власно одна кімната з великою верандою) […] Вернадському подобалася тиша Боярського притулку й він відпочивав душею після шуму столиць”.

Цим написаним на далекій чужині ностальгійним уривком майже сенсаційні свідчення Наталі Полонської-Василенко не обмежуються. Авторка також розповідала, що “цей будинок був збудований професором О.Ф.Кістяківським, син якого, Богдан, професор Київського університету та академік, був другом мого чоловіка та Вернадського. В кімнаті, де жили ми, народився старший син Богдана Олександровича – Горя, який є нині видатним вченим в Америці”.

Отже, йшлося про три покоління відомого українського роду Кістяківських. Старший, Олександр Федорович Кістяківський (1833-1885) – вчений-криміналіст та історик права − з дружиною Олександрою Іванівною (з дому Міхель; 1846-1920) мав шістьох синів. Був серед них Володимир Олександрович Кістяківський (1865-1952) – фізико-хімік, академік Академії Наук України (з 1919 р.) та Академії Наук СРСР (з 1929 р.). Неможливо також забути про Ігоря Олександровича Кістяківського (1876-1940), який увійшов в історію як правник, доцент Київського і Московського університетів, міністр внутрішніх справ Української Держави Павла Скоропадського.

Ми ж зосередимо увагу на постаті іншого сина – Федора Олександровича Кістяківського (1868-1920), що в українське громадське життя ввійшов під українізованим іменем Богдан (слов’янське Богдан є точною калькою з латинського Theodor/Федір), був соціологом, істориком, економістом і громадським діячем. За пізнішими спогадами його сина Георгія, Богдан Кістяківський сприймався як “біла ворона”, оскільки його праці були присвячені проблемам прав людини, що в Російській імперії було вкрай непопулярно. У 1899 р. Богдан Олександрович одружився з відомою політичною і громадською діячкою Марією Беренштам − донькою Вільяма Людвиговича Беренштама (1839-1904) − педагога і громадського діяча, члена київської “Громади” – національно-культурницької та громадсько-політичної організації української інтелігенції Києва. Їхній первісток, вже згаданий Горя, стане відомий світові як видатний американський фізико-хімік Kistiakowsky George Bogdan (1900-1982), але про це ще йтиметься далі.

От з такою плеядою українських вчених і громадських діячів − Кістяківських і Василенків − пов’язувався у спогадах Наталі Полонської-Василенко невеличкий дачний будиночок у Боярці. Відразу виникло питання щодо його точного місця розташування. Признаємось відверто: пошук здавався безнадійним, адже у відомих на сьогодні матеріалах цих двох родин відомості щодо локалізації тієї оселі, фактично, відсутні. Дещо допомогли дореволюційні довідники по Києву, які подавали також і перелік власників приміських дач. Завдяки їм з’ясувалось, що на початку ХХ ст. Кістяківським належала дача на боярській вулиці Хрещатик, 74. Проте й це вже мало що говорило, адже за радянської влади нумерація там (з 1923 до 2004 р. вулиця носила ім’я К.Маркса) докорінно змінилась. Не збереглась пам’ять про Кістяківських і серед сучасних боярських старожилів. Інакше не могло й бути, оскільки в роки Громадянської війни більшість дачних будівель селища зазнали серйозної, а часом і повної, руйнації, а їхні власники, здебільшого, загинули чи опинились аж надто далеко від тієї власності. Тож заселялось потім дачне селище, фактично, заново.

І все ж ключ до розгадки було знайдено. Ним став датований 1881 роком архівний план розподілу земельних ділянок щойно посталого дачного поселення Боярка, яке стало фешенебельним продовженням розташованого з іншого боку залізниці старовинного села Будаївка.

Започаткувала селище просіка − майбутня вулиця Хрещатик, яка в 1870-х рр. пройшла від залізничної станції через околицю споконвічного сосново-дубового лісу. Обабіч просіки було нарізано 78 земельних ділянок розміром, переважно, по 800 кв. саж. Праворуч від Хрещатика, поруч з полями будаївців, було розплановано 15 садиб дачного масиву Липки. Запозичені з київської топоніміки назви дають підстави вважати, що їхні автори вважали це дачне селище суто київським утворенням, своєрідним протуберанцем великого міста. Будинки, що зводились на дачних ділянках, відповідали модному на той час стилю дерев’яної архітектури, яка базувалася на народних традиціях (в межах підросійської України найбільшого поширення набували суто російські мотиви). Майже всі вони були багато прикрашені дерев’яним різьбленням, що робило їх справжніми витворами мистецтва.

На тому старому плані 1881 р. ми знаходимо і розташовану наприкінці Хрещатика садибу № 74 – ту саму, яку адресні довідники кінця ХІХ − початку ХХ ст. (в дореволюційні часи нумерація садиб дачного селища не змінювалась) пов’язували з родиною Кістяківських. А точніше – вже називають її власницею Кістяківську Олександру Іванівну − вдову і спадкоємицю Олександра Федоровича, котрий, нагадаємо, помер 1885 р. Цим самим, фактично, підтверджується вже наведене вище свідчення Наталі Полонської-Василенко про те, що “цей будинок був збудований професором О.Ф.Кістяківським”. А отже, будівництво мало відбутись не пізніше 1885 року − року смерті професора.

Дореволюційний план дачного селища з позначеною садибою Кістяківських давав шанс знайти якщо не сам їхній будинок, то принаймні місце, де колись він був. Наше завдання неабияк спростило те, що, за планом, пряма вулиця Хрещатик, не дійшовши якусь сотню метрів до будинку Кістяківських, заламується ліворуч. Дана будівля мала бути другою після повороту вулиці. То ж ідемо туди, стаємо на повороті, дивимось − і не віримо своїй удачі: і перший, і другий після згину вулиці будинки збереглись до нашого часу! Обидва дерев’яні, з різьбленим “підзором” стріх і фронтонів, пофарбовані у блакитний колір. Перший будиночок (на старому плані − № 72; належав якійсь родині Іваненків) своїм заглибленим фронтоном дуже схожий на ті, що їх багато можна побачити в Росії, наприклад, у Владимирській області. Другий (колись № 74), значно менший, витриманий в європейській манері, з великою терасою на два виходи, стоїть саме на тім місці, де, за планом, колись мешкали Кістяківські. Лаконічний опис Наталі Полонської-Василенко − “власно одна кімната з великою верандою” − цілком йому підходить. Ще й тепер тут ростуть сосни, якими захоплювався і академік Вернадський. Обидва будинки-ветерани, на яких, на відміну від більшості їхніх архітектурних побратимів, майже не позначилися лихоліття Громадянської війни, а часто і невігластво пізніших господарів, стоять серед значно пізнішої забудови. Мимоволі приходить думка, що, мабуть, Провидіння зберігало їх до часів, коли громадяни зможуть усвідомити їхню історичну цінність.

У будинку № 74 прийшов на світ Георгій Кістяківський, хоча чомусь усі енциклопедії світу запевняють, що це сталося в Києві. Незадовго перед тим Богдан Олександрович з молодою дружиною Марією Вільямівною приїхав з Петербурга, де майбутня матір зазнала ув¢язнення в Шліссельбурзькій фортеці за збереження забороненої літератури й “противоправительственную” агітацію серед робітників Шліссельбурга. Кістяківському вдалося виклопотати дозвіл на звільнення дружини на час слідства, і молода родина виїхала до Києва, а потім до Боярки, де й народився її первісток – син Георгій (всього Марія подарувала Богданові трьох синів). Будаївська Михайлівська церква засвідчує, що Георгій народився 18 листопада, а охрещений був 30 грудня 1900 р. Його батьками були “дворянин Феодор Александрович Кистяковский и его законная жена Мария Вильямовна; оба православные”, а “восприїмниками” − – вже відомі нам “статский советник Вильям Людвигович Беренштайм [Беренштам − М. К.] и вдова статского советника Александра Ивановна Кистяковская”, тобто дідусь по матері та бабуся по батькові новонародженого. У Боярці молода родина жила до весни 1901 р., хоч, думається, потім багато разів вони повертались сюди на літній відпочинок, оскільки дача ще продовжувала належати матері − Олександрі Іванівні. Проте десь після 1909 р. власник тієї нерухомості неодноразово змінювався, зокрема, на 1914 р. то був якийсь “Пономаренко С. Н.”, а на 1915 р. − якийсь “Каковскій”.

А що ж Кістяківські? Революційні потрясіння і Громадянська війна завдали страшного удару по цій родині. Богдана Федоровича закинуло на Кубань, де він і помер 1920 р. Його син Георгій, який навчався в приватній школі в Москві, а з 1917 р. − в Києві, пішов до Білої армії. У тій братовбивчій війні Георгій Кістяківський був поранений, ледве пережив тиф і згодом опинився в еміграції − в Туреччині, а потім у Румунії. З Румунії вдалося переслати листа до матері в Київ, а потім з її допомогою зв’язатися з дядьком − Ігорем Олександровичем Кістяківським, який після поразки Української революції осів у Парижі. З його допомогою Георгій протягом 1920-1925 рр. здобув освіту в Берлінському університеті і захистив докторську дисертацію під керівництвом М.Боденштайна. За його рекомендацією в січні 1926 р. молодий вчений був направлений до США, як стипендіат Міжнародного комітету з освіти в галузі фізичної хімії на стажування до Принстонського університету.

На американській землі наш земляк зробив блискучу кар’єру вченого і громадського діяча. У 1933 р. він прийняв громадянство США. У 1940 р. – став консультантом з розробки вибухових речовин у Національному дослідницькому комітеті з оборони, очоливши його 1942 р. Член Комітету з атомної енергії при Національній Академії наук США, він став керівником відділу вибухових речовин у відомій усьому світові ядерній лабораторії в Лос-Аламосі (1944-1946 рр.) і консультантом шефа тієї лабораторії − фізика Роберта Оппенгеймера. Наголосимо, що за умов ІІ Світової війни зусилля американських фізиків-ядерників були спрямовані на те, щоб випередити плани Гітлера на оволодіння «зброєю помсти» – атомною бомбою. Як згодом підкреслював Георгій Кістяківський, військовими питаннями він “став займатися через те, що рішуче був настроєний проти нацизму”.

77777888

Георгій Кістяківський

 

Після розгрому гітлерівщини Кістяківський у лютому 1946 р. повернувся до Гарвардського університету, з 1947 до 1950 р. він завідував кафедрою хімії. У 1950-х рр. брав активну участь у роботі урядових наукових установ, зокрема, консультативного комітету міністерства оборони з балістичних ракет. У 1959 р. став членом консультативного комітету з хімічної енергії в Національному управлінні з аеронавтики (NASA). У 1959-1961 рр. вчений був спеціальним радником президента США з науки і техніки. А ще він був членом (у 1965-1971 рр. – віце-президентом) Національної Академії Наук США. Георгій Кістяківський став автором близько 150 наукових праць; лауреатом численних вчених відзнак, державних нагород США (медалі “За заслуги” у 1946 р., “Свобода” в 1961, “За досягнення в науці” 1967 р.) та Англії (медаль “За заслуги у справі Свободи”, 1948 р.). Був членом і почесним членом ряду наукових товариств США та Великобританії.

999999

 Георгій Кістяківський з президентом Д.Ейзенхауером

 Перебуваючи на посаді спеціального радника президента Дуайта Ейзенхауера, він вів щоденник, який згодом вийшов у світ книгою “Вчений у Білому Домі” (1976). Щоденник показував, як поступово зріло розчарування Георгія Кістяківського в американському військовому істеблишменті: “Я почав усвідомлювати, що насправді політика формується в доволі сумнівний спосіб”. На знак протесту проти війни у В’єтнамі він 1968 р. подав у відставку, залишивши всі посади в урядових установах. Кістяківський долучився до Пагуоського руху за відвернення ядерної війни – як і ряд інших відомих вчених світу, які усвідомили всю небезпеку для людства ядерної зброї. Цього не могли вибачити навіть у демократичній Америці: лунали звинувачення в симпатіях до СРСР і підриві безпеки США. Чи не пам’ять про Отчий Край – далекий і навіки залишений, як той дерев’яний різьблений будиночок під соснами боярського Хрещатика – спрямовувала підсвідомо його дії? Втім, всестороннє вивчення діяльності нашого видатного земляка ще попереду. З дружиною Гільдеґард Мобіус (Hildegard Moebius), з якою познайомився ще в Німеччині, він мав дочку Віру (Vera Kistiakowsky; 1928 р. н.) − вченого-фізика, яка нині береже і популяризує пам’ять про батька. Їй автор статті вдячний за листи з розповіддю про нього.

Та повернімось на батьківщину Георгія. На сьогодні важко сказати, коли саме і за яких обставин садиба Кістяківських перейшла до їхніх друзів − Миколи Василенка та Наталі Полонської-Василенко – у володіння або, враховуючи розпочату більшовиками масову націоналізацію, лише в користування. Найімовірніше, це сталося за умов повоєнної розрухи початку 1920-х рр. Можливо, що після смерті Миколи Прокоповича (1935 р.) дача залишалася у розпорядженні Наталі Полонської-Василенко до її еміграції в 1943 р. У повоєнні десятиліття споруда разом з сусіднім уже згаданим “будинком Іваненків”, належала дитячому санаторію «Барвінок», що й порятувало її від перебудов, більш властивих для приватних житлових будинків – досвід боярського Хрещатика однозначно показує, що поміж старої дачної забудови будинки в державному користуванні змінювались менше, але частіше зносилися; натомість приватні житлові споруди перебудовувались, часто до невпізнання, хоч і зносилися значно рідше. “Будинкові Кістяківських” за державного володіння пощастило − він, на відміну від багатьох інших у Боярці (на відміну і від київського будинку цієї родини), уцілів, не зазнавши суттєвих змін. Проте тепер і він став приватним, хоч досі не одержав окремого номера, перебуваючи на одній адресі з сусіднім райвідділком міліції – Хрещатик № 88, що, за словами його мешканців, створює багато непорозумінь. Нові господарі “будинку Кістяківських” кажуть, що поки що не збираються нічого перебудовувати, та все ж зрозуміло, що така ситуація тимчасова – люди мають право на поліпшення умов свого життя і при нагоді скористаються ним. А тоді вже пізно буде рятувати цю унікальну історико-архітектурну пам’ятку.

А будинок цей є одним з перших на боярському Хрещатику, можливо, це найстарший за віком будинок у теперішньому місті Боярка. Він є цінною, на диво добре збереженою пам’яткою дерев’яної дачної архітектури і вже лише за це необхідно надати йому (як і ряду аналогічних дерев’яних дачних будівель на цій  вулиці) офіційного статусу пам’ятки, що охороняється законом. Та ще більшої ваги надає цьому невеликому будиночкові те, що він пам’ятає три покоління славетного роду Кістяківських, Наталю Полонську-Василенко, Президентів Академії Наук Миколу Василенка і Володимира Вернадського. У ньому необхідно відкрити музей, запропонувавши прийнятні умови сьогоднішнім законним власникам. Там буде про що розповісти, а тема Георгія Кістяківського виводить його значення на міжнародний рівень, дозволяє розраховувати на підтримку світової громадськості. Втім, своє слово мають сказати і в Україні, не відкладаючи – завтра може бути пізно.

Микола Кучеренко.

Опубліковано:

Кучеренко М. Чи має майбутнє будинок Кістяківських? // Український форум.

– 7 березня 2007 р. – № 1-2. – С. 12-13.

Кучеренко М. Кістяківські у Боярці // Боярка-інформ. ─ № 3. ─ 13 лютого 2015 р. ─ С. 4-5.