Боярка Михайла Грушевського

Микола Кучеренко

 Хоч в радянські десятиліття можна було почути про перебування в дореволюційній Боярці-Будаївці деяких видатних людей, їхній перелік виходив у кілька разів коротшим, ніж він є тепер. Чи не найбільше табу накладалось на згадки про Михайла Грушевського.

…Набагато пізніше, вже в роки Незалежності, працюючи у групі науковців над створенням у столиці Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, я вражено побачив назву мого рідного міста в студентському щоденнику молодого Грушевського та листах його рідних, вчитувався в їхні боярські адреси, вслухався в розповіді ще живих. Так поступово розкривалася, здавалось, навіки втрачена картина перебування Великого Українця на нашій малій Батьківщині.

Схоже, що знайомство з Бояркою для Михайла Грушевського відбулося через його родичів Златоверховникових − Павлину Захарівну (сестра Михайлової матері − Глафири Захарівни) та її чоловіка Михайла Даниловича, який був у 1878 – 1908 рр. священиком гімназичної Миколаївської церкви у 1-й Київській гімназії. Студент Грушевський у 1888 − 1890 рр. мешкав у гімназичній квартирі Злотоверховникових і бував на їхній дачі в Боярці. Як і багато інших киян, Златоверховникови виїжджали влітку на відпочинок до Боярки, де мали власний будинок. Цей момент неодноразово простежується в родинному листуванні Грушевських. “Как же твое существование насчет квартиры. Они (Златоверховникови. – М. К.), должно быть, скоро в Боярку переедут”, – стурбовано запитувала Михайла Глафира Грушевська навесні 1890 р. Змінивши квартиру, він продовжував зберігати з цією родиною добрі відносини і надалі відвідував її. “Заходил я во вторник к Златоверховниковым, (…) сейчас после Тройцы они собираются выехать в Боярку”, – писав він матері 22 травня бл. 1890 р.

На жаль, тепер уже важко сказати, де саме в Боярці була дача Златоверховникових (скоріше всього, на Хрещатику чи розташованій паралельно вулиці Липки), оскільки в листах про це прямо не пишеться, та й сама дача довго не проіснувала. Відповідаючи 4 листопада 1892 р. на синів лист, Глафира Захарівна писала Михайлові: “Ты пишешь, что дача Златоверховниковых сгорела. Жаль, очень жаль, должно быть, от поджога, так хорошо была устроена”.

Після того Златоверховникови дачу в Боярці вже не відбудовували, їхні уподобання змінились на користь Фастова, але до Боярки їздила з дітьми на літо інша родичка – Марія Федорівна Ковалевська, яка була сестрою Михайлового батька – Сергія Федоровича. “А в Киеве погода теперь хорошая, каштаны и сирень цветет и так тепло и хорошо. Люди думают уже на дачу выезжать, и Златоверховниковы думают ехать в Фастов, а Ковалевская думает поехать (…) на дачу в Боярку”, – писала 13 травня 1902 р. синові Михайлові Глафира Грушевська. Це листування зайвий раз нагадує, що до революції виїзд на літні дачі вважався поміж більш-менш забезпечених киян річчю мало не обов’язковою. Численні листи свідчать, що Михайло Сергійович у ті роки й сам бував у Боярці, зокрема, відвідував відпочиваючих родичів. “Если будешь в Боярке, кланяйся от нас”, − писала Михайлові Глафира Захарівна 1 серпня 1891 р.“А ты был в Боярке или тоже все сбираешься?” – запитувала 5 серпня 1891 р. його сестра Ганна. Ніби відповідаючи їй, юнак у недатованому листі написав: “На Успенье я собрался в Боярку; там уже разъезд, публики мало”.

1

Михайлова сестра Ганна Грушевська (в заміжжі Шамраєва, Шамрай), переїхавши 1905 р. з Кавказу на постійне проживання до Києва, щороку ще з весни намагалась вивезти на дачу дітей Олю та Сергія. “В неділю приїжджав господар тієї дачі, що ми наняли в Будаєвці, недалеко від Боярки, то говорив, ще сніг лежить в лісі і що вони тільки починають орати. Лікар радив їхати якнайскорше на дачу, і я уложила собі їхати зараз після Великодня, а тепер очевидно сього не можна буде робити, бо що ж його робити на дачі, як так зимно?! Треба почекати тепла, а доти сидіти в гóроді”, − писала вона Михайлові до Львова. “Мріємо про ліс та дачу”, − писала вона в іншому листі (30 травня 1912 р.).

Разом з Ганною Сергіївною відпочивали її мати Глафира Захарівна, іноді − брат Олександр Сергійович з дружиною Ольгою Олександрівною. З листів бачимо, що вони обрали собі лісову околицю Будаївки: там було спокійно, та й житло було значно дешевше. “Милая, дорогая Галичка! Итак мы с Вами скоро увидимся. […] Конец лета проведете в Боярке, в лесу и я надеюсь, что эту зиму не будете больше болеть. Поезд из Киева утром выходит в 10 ч. 50 м. утра, так что Вы можете успеть приехать утром”, – запрошувала листом Ольга Олександрівна Ганну Сергіївну до Боярки в червні 1908 р. і додавала в іншому лист: “Усердно питаемся земляникою, берем по 4-5 фунтов и едим с молоком и сметаною». Завдяки чудовому лісові з цілющим лісовим повітрям і добротному й недорогому будаївському базарові (він, схоже, був на тому місці, що й тепер) дачники успішно поправляли здоров’я.

Чи бував тоді разом з ними у Боярці-Будаївці і сам Михайло Грушевський? Так, бував. Хоч його перебування тут було значно коротшим і змістовнішим. Він вмів, як ніхто інший, бачити і відчувати прадавню традицію поселення над Притвіркою, намагався зафіксувати її. В його виданому у Петрограді 1916 р. двотомнику “Украинский народ в его прошлом и настоящем“ є фотознімок з видом перемички між “Церковним” і “Лодочним” ставами та прилягаючої будаївської місцевості.

2

Варто наголосити, що на нашій малій Батьківщині Грушевські не почувались самотніми. Поміж усіх київських дачних передмість саме Боярка найбільше вабила українську інтелігенцію Києва, яка створила тут один зі своїх найбільших осередків. Серед них були подружжя відомих громадських діячів Федір та Віра Матушевські, історик і громадський діяч Дмитро Дорошенко, визначний лісознавець Борис Іваницький, композитор і громадський діяч Микола Лисенко, численна родина відомих вчених Кістяківських і родина Олександра Кониського, а також багато інших, менш відомих особистостей. Кожен з них вимагає окремих розповідей.

Яскравою замальовкою про один день життя вченого в Будаївці десь близько 1910 р. стали спогади з дитячих років їхньої родички Тамари Марківни Грушевської (1905 – 1992) – доньки священника (згодом єпископа), етнографа і краєзнавця Марка Грушевського (1865 – 1938). Приїхавши з дружиною та дітьми в Київ у гості до Михайла, Ганни та Олександра Грушевських, Марко Федорович довідався, що вони перебувають на дачі, тож, як згадувала Тамара Марківна, “батьки вирішили поїхати на дачу. […] Коли приїхали дачним поїздом і він відійшов, то перебігали через колії на другий бік від станції. Теклюня (покоївка Грушевських. − М. К.) вела до хати, йти було недалеко лісом. Там було багато гостей […] Гості всі були дорослі. А знайомі діти були: Катруся (донька Михайла Грушевського. − М. К.), Олюся і Сергій (діти Ганни Грушевської. − М. К.). Катруся повела в ліс, що починався зразу і ми шукали земляніку. Її було не багато. Потім позвали до столу. Він був пишно вбраний. […] Це було святково. Мабуть, чиїсь іменини. По застоллю пішли в ліс, який починався з веранди. Дехто сів на веранді, а ми, діти − гулять в різні ігри: квача, довгої лози, запалили вогнище, плигали через нього, і з нами бігав в кота і миші, і в усякі ігри Михайло Сергійович, батько і ще два чоловіки. Один, з якого я потім любувалась в Києві, бо часто зустрічала у Грушевських. Це був Мар’яненко, артист. Було якось дуже весело. Втішно. Багато співали. У матері був чудовий голос, і вони з Мар’яненком співали дуети. Але співали і всі. (…) Приїхавши додому, я все гралась з ляльками в дачу Боярка”.

3

Звернімо увагу: Тамара Марківна згадувала, що вони, «коли приїхали дачним поїздом і він відійшов, то перебігали через колії на другий бік від станції», а потім “до хати йти було недалеко лісом”. Йдеться не про ту станцію Боярка, яку ми всі добре знаємо, а про про невелику платформу в лісі біля теперішніх Лісодослідної станції та інституту “Кадри-ліс“. Старі дореволюційні довідники називали ту платформу просто “майданчиком” – через її невеликі розміри. Якщо станція Боярка призначалась переважно для мешканців Хрещатика, Липок і прилягаючих кварталів за залізницею, то “майданчик” був близьким для будаївців, що мешкали на вулицях, які ми знаємо під назвами вулиць Піщаної, Самійленка, Франка, Шевченка, Васильківської, Зеленої та ін. Схоже, що той «майданчик» перестав існувати задовго до Другої світової війни. Натомість ще довго залишався там викладений шпалами перехід через залізничне полотно, який досі пам’ятає найстарше покоління теперішніх боярчан. Від того переходу до вищеназваних будаївських вулиць стежка, дійсно, йшла через ліс. Лишається тільки по-доброму подивуватись пам’яті Тамари Марківни Грушевської, яка розповіла про свої дитячі відвідини Будаївки наприкінці свого довгого життя.

Про відпочинок когось із Грушевських у Боярці в радянські роки відомостей нема − їм уже було не до Боярки (з листування знаємо, що на початку 1920-х рр. у Ганни Грушевської від цинги та недоїдання повипадали зуби). Проте документи розповідають про приїзд 1927 р. до Будаївки вже згадуваного вище Марка Грушевського на запрошення “від Будаївської української общини (…) для відправи служб Божих всеношної 20/ХІ та літургії 21/ХІ цього (1927) р. в день нашого Храмового свята Архистратига Михаїла”.

…Тепер, через ціле століття, вже здавалось неможливим з’ясувати хоча б одну з боярських адрес Грушевських. Це не зважаючи на те, що в листі за 1908 р. ми знаходимо майже повну адресу: “Ст. Боярка Ю.З.Ж.Д. Будаевка, ул. Зеленая, дача Купріяна. Грушевскому Александру Сергеевичу”. Інший тогочасний лист був адресований також на дачу Купріяна, але вже на ім’я Ганни Грушевської (отже всі Грушевські відпочивали на одній дачі). Де ж була дача Купріяна? Чи збереглась вона до нашого часу? Мабуть, він був єдиним Купріяном на тій вулиці або й по всій Будаївці, інакше б адреса обов’язково вказувала і прізвище. І все ж розпитування людей на сучасній Зеленій вулиці показало, що ніхто з зустрічних людей ніякого Купріяна не пригадав. Здавалося, пошук зайшов у безвихідь…

4

Його продовження виявилось зовсім несподівано. Багатьом у Боярці знайомий занедбаний пустир за міським клубом біля початку вулиці Зеленої. Людська пам’ять, а ще більше – кілька вцілілих поховань засвідчують, що “пустир” колись був кладовищем (саме там були поховані загиблі вояки заснованої Михайлом Грушевським Української Народної Республіки, яким 2015 р. ентузіасти спорудили меморіал). Уцілів і старий металевий хрест з епітафією на табличці: “Лупич Іван Купріянович”. Побачивши її, відразу подумалось: Купріянович… Чи не його батько здавав Грушевським дачу? Запит на телефонну довідку виявився успішним, і з довгенького переліку сучасних боярських абонентів на прізвище Лупич (рід Лупичів − один з найстаріших і найчисленніших будаївських родів) пощастило вийти на прямого нащадка Івана Купріяновича – його онука Юрія Григоровича. Через нього від його матері Галини Прохорівни та дядька – 86-річного Михайла Івановича Лупича (помер влітку 2007 р.) пощастило довідатись, що Купріян (Купрій) Лупич до революції 1917 р. мав десь на початку Зеленої вулиці з боку лісу два дерев’яних дачних будинки (один з них був двоповерховим), які щоліта здавав відпочиваючим. Сам він з родиною мешкав неподалік, на теперішній вулиці Шевченка. З дружиною Мотрею мав численну сім’ю: дев’ятьох синів і двох дочок. То були завзяті, роботящі люди, серед синів переважали теслі та будівельники. Старий Купріян помер бл. 1932 р. у віці 97 років і нащадкам запам’ятався, як “невеликий щуплий дідок”.

Обидві Купріянові дачі, напевно, були націоналізовані з приходом більшовиків і занепали, а під час колективізації вони, за розповідями нащадків, були зруйновані й матеріал з них пішов на побудову корівників для щойно заснованого колгоспу “Інтенсивник”. Не лишилося сліду і від Купрієвої могили, яка була на вже згаданому кладовищі-пустирі − колись там спочили чи не всі будаївські Лупичі. Тепер уже важко повірити, що кладовище було обгороджене, мало двоє воріт і вишукані кам’яні надгробки з кутими огорожами. У повоєнний час з чиєїсь сатанинської волі кладовище перетворили на піщаний кар’єр. Надгробки обв’язували тросом і стягували трактором. Певно, вони, як і пісок з могил, йшли на будівельні потреби (розповідають, що так тривало, аж поки не лопнув трос, завдавши важких травм робітникові). Десь поміж тих пам’ятників зник назавжди і надробок старого Купріяна Лупича… Тож тепер на питання про адреси Грушевських у Боярці можемо відповісти, що досить точно з’ясована одна – на лісовій околиці міста при початку вулиці Зеленої, хоч будинок той не вцілів, оскільки був розібраний понад 85 років тому.

6

І все ж втрати виявились не суцільними. Як з’ясувалося, добре зберігся будинок, де мешкав з родиною сам Купріян Лупич. Він розташований на сусідній вулиці Шевченка, якраз проти автобусної зупинки “Вулиця Зелена”. Це була типова для старих українських сіл білена хата з глиняною призьбою і зеленими дерев’яними віконницями – таких у нас лишилось уже небагато. Та хата береже пам’ять про Боярку-Будаївку, яку любили Грушевські і, напевно, не раз бували під її дахом. Тепер вона залишилась єдиною ланкою, що єднає сучасну Боярку з Великим Українцем Михайлом Грушевським. Зауважимо при цьому, що сьогодні немає жодних гарантій її збереження.

***

Час усе розставляє на свої місця, і давно вже слід подумати над питанням про увічнення в нашому місті пам’яті про Михайла Грушевського. У той час, як багато наших вулиць носять імена людей, що не мали жодного відношення до Боярки і навіть не підозрювали про її існування, ми досі не маємо вулиці цього великого діяча, який мешкав у нашій Будаївці-Боярці і черпав тут сили і натхнення для своєї подвижницької праці. Думається, що найбільше підходить для перейменування вулиця Жовтнева. Тим більше, що на ній розташований Боярський краєзнавчий музей – хранитель історичної пам’яті рідного міста. Ця вулиця пам’ятає кроки великого історика і державотворця Михайла Грушевського. Час уже згадати про нього і всім нам.

Опубліковано:

Кучеренко М. Боярка Михайла Грушевського // Молодь Боярки. ─ Випуск № 10. ─ Вересень 2015 р. ─ С. 8-9.