Біля витоків Боярки: Перетвір’я

Мабуть, у всіх стародавніх містах є той невеличкий клаптик землі, з яким далекі нащадки пов’язують їхнє виникнення і найдавнішу, майже забуту, а тому особливо романтичну минувшину. В Афінах це Акрополь, у Римі – Капітолій, у Києві – Старокиївська гора. Має таке місце і наша маленька Боярка, і звалось воно в різний час по-різному: Городище, Зáмок, Зáмчище… Тут не збереглося прадавніх архітектурних пам’яток – існуючій будівлі Михайлівської церкви лише трохи більше за сто років, а пам’яткою залишився сам пагорб над річечкою-струмком Притвіркою. Його земля береже пам’ять про багатовікову історію нашого міста, його генетичний код.

Про те, що люди могли жити тут з давніх-давен, свідчать, зокрема, рештки поселення чорноліської культури (Х – поч. VІІ ст. до н. е.), розкопані археологами на березі струмка у сосновому лісі за 1,5 км. на захід від сучасної Боярки. Ті люди вже могли бути предками слов’ян. Вони мешкали в хатинах і напівземлянках, вирощували хліб на зораних плугом полях і випасали худобу. Можливо, це від них залишились насипані на північний схід від Боярки високі могили-кургани, про які згадував краєзнавець ХІХ ст. Лаврентій Похилевич. Упродовж багатьох поколінь подібні кургани будили уяву наших попередників, а автор ХVІІІ ст. надзвичайно яскраво вбачав у них “остатки памятников кочевавших здесь в древние времена народов или же преужасных побоищ, умерщлявших одною схваткою целые десятки тысяч людей ратных, с остервенением друг против друга сражавшихся. Может быть это гробы [могили], где те трупы зарыты; да и весьма вероятно это последнее, потому что при пахании даже у подошвы сих курганов случается, что иногда вырывают плугом или кости человеческие, или же какие-либо доспехи и оружие ратных древних людей” (Описи Київського намісництва 70-80 років ХУІІІ ст. – К., 1989. – С. 180).

Іншою археологічною пам’яткою на теренах нинішньої Боярки були давні оборонні вали. Вони становили невід’ємну частину великого комплексу фортифікаційних споруд Середнього Придніпров’я, які український народ здавна називає Змійовими валами. Мабуть, ви чули казку про Кирила-кожум’яку (або про Косму і Дем’яна), який переміг лютого ворога-змія і в знак перемоги запріг його та орав ним землю. Та давня казка-легенда, як і самі вали, лишається напівзабутим свідченням про те, як наші далекі предки боронили рідний край. Насправді Змійові вали – це досить складні лінії оборонних споруд з поєднанням земляного насипу і дерев’яних конструкцій. Їхня загальна довжина в Середньому Придніпров’ї – майже 1 тис. км. Коли ж будували Змійові вали? Тут думки дослідників розходяться, а двоє найвідоміших з них – Аркадій Бугай і Михайло Кучера – дали зовсім різні відповіді: перший вважав, що вали з’явилися в 2 ст. до н. е. – 7 ст. н. е., а другий – що в часи Київської Русі. Втім, останнім часом починає переважати компромісна думка: їх будували і ремонтували упродовж багатьох століть, аж до ХІІ ст. Наші предки намагались будувати оборонні вали уздовж річок: разом з річкою вал був серйозною перешкодою для ворожої кінноти.

Однією з найважливіших оборонних ліній був 25-кілометровий Вітянсько-Бобрицький вал, що проходив уздовж річок Віти, Притвірки (нам тепер вона більш відома під зросійщеною назвою Притварка) та Бобриці. Протікаючи біля укріплень, річки робили їх ще більш неприступними. На жаль, стосовно Притвірки у наш час можна лише поблажливо посміхнутись: ну яку неприступність може створювати струмок шириною один метр чи й менше, а глибиною – до 1/3 метра? Але такою вона була не завжди. Так, згідно з “Описом Київського намісництва” 1785 р. Притвірка (опис називає її Будаївкою) та інші невеличкі навколишні річки були шириною по одному сажню (1 сажень дорівнює 2,133 м). Широка річкова долина змушує вважати, що в часи Київської Русі й ще раніше Притвірка, дійсно, була значно ширшою і глибшою, а в поєднанні з валом становила собою серйозний рубіж для незваних гостей. Це була остання лінія оборони на підступах до Києва. За дослідженням М.Кучери, в межах сучасної Боярки цей вал частково зберігся біля верхів’їв Притвірки.

Систему Змійових валів доповнювали укріплені поселення-фортеці. Їхні зруйновані і спустошені залишки звуться городищами. На західних і південних передмістях Києва (зокрема біля сіл Білогородка, Віта-Поштова, Жорнівка, Ходосівка) можна побачити цілий ряд городищ – колишніх давньоруських міст, зруйнованих унаслідок навали військ хана Батия 1240 р. та пізніших татарських набігів. У більшості випадків назви тих колишніх міст-фортець давно забуті (рідкісним винятком стало село Білогородка, розташоване на місці міста Білгорода).

Рештки такого невеликого городища розміром 65х70 м простежуються і в найстарішій частині сучасної Боярки. У 1975 р. невелику археологічну розвідку там провела експедиція археолога Михайла Кучéри, після чого, очевидно, і з’явився бетонний пам’ятник-обеліск з бронзовою табличкою – охоронним «паспортом». На жаль, тепер уже невідомо, коли і хто будував фортецю над Притвіркою. То могло бути і за скіфських часів, і за давніх слов’ян, і за Київської Русі. Принаймні – не пізніше часів князювання Володимира Великого (980 – 1015), за якого набуло значного розмаху спорудження оборонних валів і фортець. Одне напевно: ми маємо всі підстави вести від того городища відлік існування нашого міста.

Як же звалось те наше прадавнє поселення? За звичкою вважалось, що воно носило відому більшості з нас назву Будаївка. Так колись вважав і автор цієї статті. Проте якось довелось переглядати передрук документів з історії Києво-Печерської лаври, зокрема, “Ставропігійну грамоту князя Андрія Боголюбського”, і серед переліку “добр Васильківських” Києво-Печерського монастиря погляд вихопив «Перетворье надъ рЉчкою Перетворкою и съ сельцомъ и церквою». То було щось до болю знайоме… І раптом осяяло: та річка «Перетворка» – то ж наша теперішня Притвірка! Отже поселення-городище над нею звалось Перетвір’ям!

Але ж “Ставропігійну грамоту” дослідники підозрюють у тому, що вона може бути підробкою ХІV−ХVІ ст. Втім, якщо навіть це так, «грамота» все одно залишається цінним свідченням минувшини, яке містить найдавнішу згадку про наше місто, нехай і під іншою назвою.

Я не обмовився: місто. Саме містом називає Перетвір’я другий, значно пізніший (1780 р.) документ, оригінал якого зберігається в Центральному державному історичному архіві України в Києві. То знову був опис лаврських маєтностей біля Києва: міста Василькова і сіл Болдаївки (Будаївки) та Кожухівки, де васильківський чернець-анонім засвідчив, що поселення Болдаївка “прежде примечателно было городомъ и называлося городище Перетворье: по имеющемуся ныне все ж пустому маленкому окружностию до ста саженей земляному городку и текущей мимо его речки Перетворке”. Звичайно, Перетвір’я не було містом у теперішньому значенні, та все ж і селом назвати укріплене поселення, де, окрім звичайних мешканців, ще мав бути якийсь військовий гарнізон та адміністрація, теж ніяк не виходить.

На сьогодні важко з’ясувати, чи дійсно Перетвір’я потрапило під владу Києво-Печерського монастиря в ХІІ ст., а чи це сталося набагато пізніше. Варто також зауважити, що йшлося не стільки про саму Лавру, скільки про її відгалуження – Больницький монастир, що був при лаврській Троїцькій Надбрамній церкві. І Больницький монастир, і Троїцька Надбрамна церква були засновані ще на поч. ХІІ ст. чернігівським князем Святославом, який постригся в чернецтво під іменем Миколи Святоші. Від імені Святослава-Святоші походить і назва місцевості Святошин, де князь-чернець мав володіння. Починаючи від свого засновника, Больницький монастир мав “над собою игумена, киево-печерскому архимандриту подчиненнаго”. Відомо напевно, що нашим поселенням Лавра володіла у ХVІІІ ст. (до 1786 р.), проте схоже, що її права на нього мали значно давнішу традицію.

Зверніть увагу: в обох документах поселення Перетвір¢я невід’ємно згадується разом з річкою Перетвіркою (Притвіркою). Тепер уже достеменно не відомо, коли саме вийшов з ужитку топонім «Перетвір¢я». Знаємо напевно, що, на відміну від міста Перетвір¢я, назва річки Перетвірки (Притвірки) не забулась і живе донині. Вона зовсім невелика, на ній було і є лише одне поселення. Тому, коли згадується поселення Перетвір¢я на річці Перетвірці, в ньому можна безпомилково впізнати нашу теперішню Боярку. Вперше про це було повідомлено на зібранні вчителів-істориків Києво-Святошинського району, що відбулося восени 2004 р. в с. Лісниках. А на створеній за участі автора археологічній карті нашого краю, яка стала одним з експонатів відкритого того дня в місцевій школі музею Михайла Грушевського, вперше було позначено наше Перетвір’я. 26 лютого 2005 р. згадка про нього з’явилась у газеті «Новий день» у публікації під заголовком «Будаївка у давнину звалася Перетвір’ям», що започаткувала авторський цикл «Було колись дачне селище Боярка».

Звідки ж походять назви Перетвір¢я і Перетвірка (Притвірка). Найімовірніше, в основі назви як городища, так і річки, лежить давньоруське слово «воръ», яке, на думку мовознавців, означало «межа», «загорожа», «частокіл», «обгороджене місце». Слово «вор» у такому значенні вже давно забуто, проте воно зберігається в однокорінних українських і російських словах: «ворота» (прохід через укріплену межу), «вір» (огорожа, частокіл»), «ворідчик» (обнесений огорожею квітник), «воротник» (верхня межа одягу), «вор» у значенні «злодій» (порушник межі). Тепер уже важко з’ясувати, чи таку назву першою отримала укріплена багатокілометровим Змійовим валом річка «Перетворка», яка протікала «перед вором», тобто перед укріпленим валом, чи зміцнене частоколом (або й більш складними дерев’яними укріпленнями – заборолами) поселення «Перетворье». Власне, їх неможливо розділити: і річка з валом, і фортеця жили одним життям, вони були важливим рубежем на південно-західних околицях Києва, щитом, який надійно прикривав столицю.

Колись війна справляла тут бенкети,

Слов’янська слава маяла крильми.

Дзвеніли сурми. А сьогодні ми

Тут ходимо, шукаючи прикмети

Старого Віку, де вали й штахети

Перепиняли орд голодну лють,

На Святокиїв заступивши путь.

                                                                (Василь Мисик)

І нехай не бентежить нас та обставина, що про Перетвір’я нічого не згадують руські літописи. Далеко не все потрапило на їхні сторінки, а з того, що потрапило – далеко не все дійшло до нашого часу. Та що вже говорити про маленьке Перетвір’я, коли літопис проігнорував потужні оборонні вали довжиною в сотні кілометрів. Так само не пощастило і цілому ряду інших міст-фортець навколо Києва, назви яких або не збереглися взагалі або не піддаються прив’язці до безіменних нині городищ.

Мабуть, не так уже й складно відтворити зоровий образ давньоруського Перетвір¢я. Уява малює невелике укріплення-дитинець на узліссі над річкою Притвіркою. Як і сусідні Білгород та Василів, він був оточений валом з дерев¢яними укріпленнями – частоколом чи заборолами. Про ті укріплення збереглись невеликі пізні згадки. Так, Л.Похилевич зазначав, що “в самой деревне находится земляное укрепление, свидетельствующее о древности поселения” і називав те місце “замковищем”. Дещо пізніше професор Київської духовної академії Іван Малишевський, розповідаючи про початок будівництва там у 1854 р. першої Михайлівської церкви, вважав, що вона будувалась «на возвышении, представляющем, надо полагать, остаток древнего будаевского вала, упоминаемого в ХVІ в. Можно верить преданию, что здесь было древнее замковище или городище. Оно ограждено было дубовыми сваями, истлевшие остатки которых, по рассказам будаевцев, находимы были при выравнивании местности для постройки церкви». Навіть у 1979 р. місцевий краєзнавець Й.Пономарчук засвідчував: «Ще й досі старі боярчани отой пагорб у центрі села, де нині екзотично стримить церква, називають замком» (Пономарчук Й. Замок // Шлях до комунізму. – 1979. – 15 листопада). Мабуть, бл. ХVІ – поч. ХVІІ ст. давні укріплення ремонтувались і, відповідно до нових вимог, набули рис замку, пам’ять про який виявилась на диво живучою.

Чому ж тоді на сьогодні немає міста Перетвір’я? Можна припустити, що поселення під такою назвою якийсь час продовжувало своє існування і після монгольської навали. Логіка підказує, що, якби воно загинуло у ХІІІ ст., то навряд, щоб через п’ять століть про нього знав уже згаданий вище васильківський чернець-анонім. Найімовірніше, причиною занепаду Перетвір’я стали пізніші спустошливі татарські набіги (наприклад, похід кримського хана Менглі-Гирея в 1482 р.). Можливо, колись дослідники дадуть чітку відповідь на це питання. А поки що мусимо повторити за васильківським анонімним автором-ченцем: “По какой причине и когда подупало и переймяновано Болдаевкою – неизвестно”. Варто погодитися, що поселення тільки “подупало и переймяновано”, а не зникло безслідно, адже разом з його мешканцями неодмінно б зникла, забулась назавжди і назва невеличкої річки Перетвірки.

Схоже, що назва поселення Перетвір’я виходить з ужитку десь близько ХV ст. Наступні відомі нам документи вже називають нашу малу Батьківщину не Перетвір’ям, а Будаївкою, Бодаївкою, Болдаївкою, Булдеївщиною.

На той час уже дещо зменшилася татарська загроза, в чому Україна багато завдячує князеві Костянтину Івановичу Острозькому (бл. 1460 – 1530), який був одним з найвпливовіших державних діячів у Великому князівстві Литовському (нагадаємо, що в 1362-1569 рр. Київщина була в його складі), головнокомандуючим (гетьманом) литовського війська. Обдарований воєначальник, Костянтин Іванович доклав багато зусиль для оборони українських земель від татар. Його син Костянтин-Василь Острозький (бл. 1526 – 1608) у 1559 р. отримав від короля посаду київського воєводи, але це не завадило йому підтримувати православну церкву та українських діячів культури, заснувати школу при Києво-Печерському монастирі і знамениту Острозьку академію в м. Острогу на Волині. Водночас наприкінці ХVІ ст. він почав інтенсивно скуповувати землі на Київщині та Брацлавщині. Річний прибуток князя обраховують у 10 млн. золотих, а маєток (лише в тій частині, що перейшла до сина Януша – у 80 міст і містечок та 2760 сіл. Дуже ймовірно, що серед його володінь була й наша Будаївка, адже саме з Костянтином-Василем Острозьким пов’язана найбільш рання з відомих на сьогодні згадок цього топоніму. Маючи чимале військо, князь роздавав своїм служилим людям земельні маєтності. Серед них був і якийсь київський «земенин» (служилий шляхтич-землевласник) Семен Гринкович, якому, як розповідає давній документ, 20 жовтня 1586 р. князь Острозький позначив межі земель: «От [реки] Бобрицы зась взявши вгору речкою Глевахою − граница идет в речку Бобредь [Притвірку – М. К.]; Бобредью до валу под городище Будаевку». Отже, у 2-й пол. ХVІ ст. наше поселення вже звалось Будаївкою.

Але недовго Острозькі володіли Київщиною. Після смерті князя Костянтина-Василя їхній рід невдовзі згас, а землі переходять до інших власників. Той перехід далеко не завжди був мирним. Чи не найбільшим претендентом виступали на ті землі інші волинські князі – Корецькі. Як розповідав історик Едвард Руліковський, князь Юхим Корецький ціле життя присвятив лицарському заняттю, а поки він водив загони з походу в похід, то його заповзятлива дружина Ганна (уроджена Ходкевич) вдома пильно дбала за господарство, тож рік-у-рік їхнє багатство зростало. Будували Корецькі і замки, зокрема, у Лісниках – тогочасному містечку, а тепер селі на південних околицях Києва. Корецькі не лише скуповували, але й часом захоплювали землі. Саме такий момент зафіксовано 1629 р. у скарзі Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря: «Князь Корецкий [очевидно, йшлося вже про Кароля Корецького – сина Юхима та Ганни. – М. К.], наславши слуг и подданных своих белгородских, увесь кгрунт монастыря названный Вовчие лозы, аж до Червленной речки належачий до села Глевахи, осегнул и забрал до добр белогородских села Булдевщини кгвалтовне привернул».

На жаль, щойно наведений уривок з дивом уцілілого тексту документу не пояснює чітко, чи мав якісь права на Будаївку Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир (схоже, що ні), проте власність Корецьких на неї цілком очевидна. Цей документ цікавий ще й тим, що він фіксує ще одну назву нашої Будаївки – «Булдеївщина» («БулдЉевщина»). У численних лаврських документах ХVІІІ ст. переважала інша, споріднена форма – Болдаївка.

Така різноманітність назв одного населеного пункту дуже ускладнює спроби однозначно пояснити їхнє походження, хоч і дозволяє зробити, щонайменше, два припущення. Перше з них спирається на топонім Будаївка, що має суто слов’янське звучання, та й населені пункти з коренем “буда” розкидані мало не по всій Слов¢янщині. “Будами” звались поселення в лісі чи на місці вирубаного лісу, а ще раніше – курені лісових осадників, які займалися виловом звірів, бортництвом, витопленням смоли та іншими промислами. Поступово такі лісові осади перетворювались на землеробські поселення, замість куренів-буд з¢явилися хати, хоч їхні первісні назви інколи зберігались і ставали постійними топонімами. Таку версію підтверджує згадка в документі 1754 р. на околицях Будаївки урочища, що звалось «Червленою будою». “Червлені” топоніми біля Будаївки згадуються і в давніших документах. Це якась “Червлена руда” біля р. Віти в 1565 р., і “Червлена річка” десь неподалік у 1629 р. Навіть у наш час старші з мешканців Віти-Поштової пригадують якесь урочище під назвою «Червона» з озером на околиці свого села  з боку Боярки і Глевахи.

Друге припущення ґрунтується на тому, що корінь топонімів «Булдеївщина» і «Болдаївка» має тюркське звучання і може походити від імені якогось татарина Булдея чи Болдая, котрий міг володіти Перетвір’ям. Власне кажучи, слово «Булдеївщина» означає «власність Булдея». То ж не виключено, що ми маємо яскравий приклад «ослов’янення» в народних вустах топоніму тюркського походження.

Втім, має право на існування і третя, компромісна версія. Можна припустити, що нове життя занепалому Перетвір’ю дали лісові осадники, які займалися промислом у навколишніх лісах. Їхні курені-буди у межах давнього городища чи десь неподалік дали поселенню нову назву «Будаївка». Згодом Будаївка потрапила у власність якогось татарина Булдея чи Болдая і до її існуючої назви додалось «Булдеївщина» і «Болдаївка». Скоріше всього, це сталось не за часів монголо-татарського іга (для Київщини воно скінчилося 1362 р.), а значно пізніше – за польсько-литовської влади, коли полонені татари з вищих суспільних прошарків часто йшли на службу до українських князів, поповнюючи шляхетські ряди. Серед шляхтичів, що отримували помістя за службу князеві (як, наприклад, вищезгаданий «земенин» Семен Гринкович) міг бути і гіпотетичний Булдей чи Болдай. Отримавши у власність Будаївку, він дав їй своє ім’я. Так з’явився топонім «Болдаївка» («Булдеївщина»), що співіснував зі старішою назвою «Будаївка», але поступово вийшов з ужитку.

Згадка в документі 1586 р. валу і городища (вже під назвою Будаївка) дає підстави вважати, що давні фортифікації – Змійовий вал над Притвіркою та укріплення колишнього Перетвір’я на той час ще непогано збереглися і, мабуть, продовжували мати оборонне значення. Ймовірно, їх ремонтували за князів Острозьких чи Корецьких. Втім, природна стихія, а ще більше – пізніша господарська діяльність нащадків упродовж кількох наступних століть майже стерли їх з поверхні землі: вали й кургани розмивались водою, розорювались і розкопувались, а рештки городища (вони ще трохи вгадуються на малюнку 1840-х рр. роботи П. Де ля Фліза) були зрівняні в середині 1850-х рр. під час будівництва першої Михайлівської церкви. Шкода, але часті суспільні зміни не пощадили і її: та церковна будівля була розібрана через століття, а поруч тепер стоїть друга Михайлівська церква, збудована 1901 р. Від прадавнього Перетвір’я практично нічого не лишилось, відійшла в історію навіть пізніша Будаївка, заховавшись під назвою сусіднього села Боярки – нинішньої Тарасівки…

***

І все ж, не зважаючи ні на які ворожі навали, ні на які біди та запустіння з наступними перебудовами і змінами назв, наше Перетвір’я-Будаївка-Боярка виявилось невмирущим, як і наш народ. Прадавня назва Перетвір’я стала пророчою: поселення, змінюючись, перетворючись у часі, все ж вижило. Через нього так само продовжує текти Притвірка. Як час, збігає її вода, не припиняючи існування малої річки – берегині нашої пам’яті.

  1. P. S. У наш час швидкої (а фактично і безконтрольної) забудови дуже важливо не втратити з поля зору наших вічних цінностей. Для теперішньої Боярки це пагорб колишнього дитинця-городища, що зберігає у земляній товщі невивчені рештки минулого, нерозгадані загадки нашої історії. Чи прийде колись сюди серйозна археологічна експедиція? Це дзвінка течія Притвірки, витоки якої (ліворуч від дороги до Аграрного коледжу) вже майже засипані, хоч ще у 1990-х рр. там було озерце з качками в очеретах. Схоже, що про чищення каскаду ставів на Притвірці вже ніколи не йтиметься. Це, зрештою, боярський ліс – зелене обрамлення нашого міста, яке також невблаганно нищиться. На часі – визначити (чи підтвердити, якщо вони формально існують) охоронні зони для цих об’єктів, захистити, визначити шляхи їхнього впорядкування. Завтра може бути запізно. Втративши їх, ми втратимо свою сутність.

Микола Кучеренко

Опубліковано:

Кучеренко М. Перетвір’я // Боярка-інформ. – № 29. – 15 вересня 2007 р. № 31. – 29 вересня 2007 р. – № 32. – 6 жовтня 2007 р.

Кучеренко М. Біля витоків Будаївки/Боярки: Перетвір’я // Молодь Боярки. ─ Випуск № 13. ─ Жовтень 2015 р. ─ С. 9-10.