Не обижайте прошлое. Воспоминания про Боярку и боярчан (продолжение)

Владимир КИРИЛЕНКО

Во второй части воспоминаний основное внимание автор уделяет легенде о боярской узкоколейке.

Продолжение. Читать первую часть. 

Мы нашли узкоколейку?
Итак, по порядку. Исходная точка – школа №18. От нее до железнодорожного переезда метров 50. А с другой стороны, сразу за забором школы, начинается лес, который тянется бог знает куда. Сосны толстоватые, более века они росли. Метрах в 20 от забора школы среди сосен – памятник евреям, расстрелянным в гражданскую войну. Ищем следы узкоколейки. Я как редактор газеты «Наш класс» веду поисковый дневник, куда записываю почти все: слухи, данные поиска, ценные сведения, соображения и даже критические замечания скептиков, на которые обязательно нужно найти достойный ответ. Очень мне эти записи пригодились. Скорректировав грамматику и постаравшись сохранить стиль, извлек из них многое. Кое-что решил опустить, но затем передумал. Например, как мы пень хотели уничтожить.
Нашли мы очень подходящую насыпь. На верхнем берегу ручья Клыпень, недалеко от школы. Втроем нашли. Явно узкоколеечную. Чуть не спятили от радости. Пока не наткнулись на пень – большой и не очень старый. Как раз посредине насыпи. Даже кольца считать не стали – видно, что дереву больше ста лет было. Не подходит насыпь.
– А что, если мы его выкопаем? – предложил Юрка.
Идея понравилась. Но, помню, его козырь перебил я:
– Ты что, дурной? Сколько его копать надо? Увидят. Лучше на склад сходим. Когда я малый был, пни в лесу так корчевали: под пень снаряд, а рядом костер. Я ж рассказывал. Мне тогда бабка заходить за горку запрещала – стою на ней, а дальше, где сейчас футбольные ворота, костер возле здоровенного пня горит. И нет никого. Только захотел к костру подойти – а он ка-а-ак шарахнет! Я аж подскочил. Потом сверху куски пня начали падать и ветки сухие. Чудом жив остался…
Забраковали мы тогда собственные идеи жульничества: узкоколейку нужно искать, а не мухлевать, иначе ее другие раньше нас найдут. А еще хуже – жульничество наше раскусят.

Из поискового дневника: прямая речь
– Куди було ту вузькоколейку тягти, як вони по дрова приїхали? Оце все коло школи – що, у грубах тоді не горіло? Ви старих порозпитуйте. Бачив вузькоколійку хто? А їх самих бачили. І що вони робили, бачили. Вони її що, по ночах будували чи їздили кудись? То все вигадки.
– Та яка там вузькоколійка? Куди? Через оцей ліс по дрова? Його що, тоді не було? Оці хати коло школи, оцю Чубарівку коли збудували? Перед самою війною. А тоді тут ліс стояв, – це всі знають. Його вони й рубали.
– Дядько батьків конячку мав, то хотіли, щоб він їм до переїзду колоди тягав. А овес хто дасть? На сіні вона таке довго не потягає. Якісь інші їм дрова підтягали, хто – він не знає. Наче з лісгоспу вони були, може, з Боярки… Хтось один у них був з конем. Але будаївці у них не робили. Забірці у них були. Вузькоколійки їхньої ніхто не бачив, і навіщо її було тягнуть, як від лісу до переїзду і сотні метрів тоді не було? Тепер, як вже 200 метрів до лісу стало, то отут і шукайте, може, щось і знайдете. А далі у ліс чого лізти, ото самі туди і йдіть…
– Ви спочатку знайдіть у Боярці хоч шмат якогось металу вузькоколіїчного, його що, попалили?.. Я теж думав, що знайшов, коли перечепився на тій рейці. Оце ж якраз навпроти хати із шпілем… Вона стирчить там трохи із землі. Я у Брагіна почав розпитувати, він якраз біля нас хату будувати почав. Начальник нашої станції. А у нього там різні роблять, які, він каже, ще бачили, як ті комсомольці ліс грузили у тупику. З переїзду підвозили на вагонетках, а потім перекидали на платформу, бо там усе було завалене різним залізом: дрезинами, шпалами, рейками. І без вагонеток дотягти до вагонів колоди не виходило. Так ото рейка вагонеткова, а не вузькоколієчна. Він на ній, каже, сам перечепився. А вагонетки, казав, ішли вздовж усього тупика…

Была ли нужна узкоколейка для заготовки леса?  
Полную картину моего становления вспоминать нет смысла. Но когда мне стукнуло 20, и я понял, что в Боярке, если верить в здравый ум комсомольцев, не могло быть строительства желанной мною узкоколейки, я, для очистки совести таки спросил у Мышинского, что он слышал или знает о ней. Помню, он улыбнулся и начал говорить примерно следующее: «Ты на детской железной дороге был? И какая там общая протяженность узкой колеи? Правильно – около двух километров. А как ее строили, знаешь?.. А я знаю. И днем, и ночью. Жители Сырца с трудом добились, чтобы шум стройки прекращался к 9-10 вечера. Тракторы, бульдозеры, краны, кулачковые катки, машины плюс избыток не только всех необходимых материалов и рабочих, но и специалистов. Это только по незнанию может показаться, что узкую колею легче строить, чем широкую. Далеко не так, кое в чем даже сложнее. А сколько строились эти километрики узкоколеечки при избытке всего?.. Более двух лет. А те, кто верит в любое строительство начала 20-х, просто не способен представить себе всю ту разруху. Тогда о любом строительстве не могло быть и речи. Мы на самый необходимый ежедневный ремонт ничего не имели. Все добывали с брошенных путей. Из куба хорошего леса не нарежешь шпал на 4 метра пути. Для шпал продольная резка нужна. Кто и где мог такое в 20-х делать? Главное – зачем? Лес рядом, а вместо требуемых дров, кто-то начал бы тягать шпалы и рыть землю? Да еще зимой. Абсолютно нереально. Проще отдать шпалы, если они есть, на дрова. Больше пользы будет. Я, может, и видел их, этих комсомольцев, но не помню. Они очень недолго пробыли в Боярке, но с десяток платформ на Киев отгрузили. Вот это я считаю, их подвиг. Два десятка человек за месяц заготовили и отправили около сотни кубов леса! И чем? Бензопил же у них не было. Пилы-двуручки и топоры. Этим долго не поработаешь. А они хорошо потрудились – не сами, конечно, но тем не менее… Заметь психологию людей, которая должна нас постоянно настораживать. Ну, приехали, ну, потрудились вовсю, ну, поддержали Киев в холода. Разве это подвиг? Вот если бы они для того же результата железную дорогу протянули к каждому дереву или тоннели под землей прокопали, тогда да. Тогда это подвиг, тогда можно и шапки снимать. У примитивных народов всегда больше всего ценились действия безумные: колоссы родосские, пирамиды до неба, реки вспять, статуи особо крупные, преобразования какие только угодно – от человека до природы. А если начинания, то гигантские. Разум же должен восторгаться только простотой: иголка, например, для шитья – она мир спасла. Разве что колесо может с ней сравниться. Примитивным умам не по силам упрощение задач. Они всегда преклоняются перед усложнениями. А потому и пытаются делать тех комсомольцев идиотами. А я, между прочим, использовал их опыт. Король (старый боярский извозчик) рассказал, как они деревья тягали: не поленились дорожку из лесу до переезда ледяной сделать. Больше сотни метров водой полили, и стало возможным без лошади бревна тягать. Вот этим бы в книге похвастать стоило. Похоже, отдельные вкрапления достоверного в этой книге сбили вас с толку. Вы решили, что там все достоверно. Забыли, что это художественное произведение. Не ищите ни боярскую узкоколейку, ни пушку, из которой людей на Луну отправили, ни штурвал, который на чердаке крутили тимуровцы. Это глупо. Вот раскопать, почему Островский написал об узкоколейке, – уже лучше.

Откуда появилась тема узкоколейки?
Мышинский продолжил: «Скорее всего, комсомольцы рассказали Островскому о вагонеточной линии на территории Боярского околотка №7, по которой они подвозили дрова от переезда до платформ в тупике. Там всегда были вагонетки. Без них через склад ничего не протянешь. Вагонеточное полотно у тупика было коротким, только для разгрузки платформ, но его можно было за час-другой удлинить уже готовыми для этого пролетами. Их в запасе было 2-3, не больше. Или до переезда их можно было бросить, или вглубь склада от поворотного круга. Но это не называется строительством. Вагонеточные линии тогда были на всех предприятиях Киева. Во всем мире вагонетки катали. Асфальт, которым позже начали покрывать землю, и автопогрузчики окончательно вытеснили вагонетки. А до того в основном именно они перемещали грузы. Тоже мир спасли. Но вагонеточные линии, электрические и телефонные кабели, садовые дорожки, лесные тропинки не строят, а прокладывают. Термин другой. Скорее всего, комсомольцев попросили перенести два-три пролета в сторону переезда. Наши спецы их за часик подключили, а из книги вы строительство вычитали. Помни, что читаешь и где живешь»…
Всего накопленного мной о легендарной боярской узкоколейке слишком много. Даже дед мой в конце-концов «раскололся» преданиями от Шпиня. Масса сведений повторялась. И вдруг все одинаковые кусочки разных рассказов улеглись в общую картину, которую я получил совсем недавно, – примерно в средине 90-х от одного лесника. Совпали все, казалось бы, самые несовместимые сведения. А главное – факты.

Знакомство со старым лесником
С лесником я познакомился на склоне Клыпеня – как раз под тем местом, где мы когда-то на насыпи вверху нашли злополучный пень. Я внизу, на лугу скосил немного травы для своих ондатр, отнес вверх к мотоциклу и начал ломать ветки, которые ондатры могли бы погрызть.
– Що ви тут робите? – непонятным образом вырос возле меня мужичок, чуть меня постарше, – Я лісник, це моя ділянка.
Я объяснил.
– А знаєте, що ви ламаєте?..
Одно из самых интересных знакомств в моей жизни. То ли не помню, то ли вообще не знал, как его зовут. Встречались мы с ним раз пять – примерно на том же месте. И всякий раз я уезжал оттуда переполненный эмоциями. Лесник уже на пенсии. Внизу, на лугу пасутся его коровы. Там его сенокос и выпас.
– Та беріть траву потроху, корови за півмішка не схуднуть. Ці кущі бересклету ми висадили в 1949 році. Вони містять у собі натуральний каучук. Як і кок-сагиз. Заходились тоді в Україні все це вирощувати, щоб не залежати від поставок. Доки синтетичний не виробили. Тоді і забули про природні носії, а вони он як порозростались…
Він показав, де поряд, у найближчому ярку, є залишки німецького бліндажу. Ми навіть трохи поколупалися в землі і витягли шматки скла від гасової лампи та порцеляни від посуду. Розповідав стільки цікавого, що я вечорами лише встигав записувати. Поміж іншим лісник вичерпно виклав історію минулих героїчних вчинків комсомольців.

Комсомольці у Дзвонковому
Спочатку лісник розказав про вузькоколійку у Дзвонковому: «Комсомольців спочатку на заготівлю палива у Дзвінківське лісництво направили. Тільки там дозволялись промислові вирубки. У Боярці ліс завжди був дослідним. Вирубки тут були лише санітарні або епізодичні. А звідти ліс ішов і на Київ, і на Васильків, а головне – на Мотовилівську деревообробну фабрику. Для доставки лісу там ще до революції збудували вузькоколійну залізницю. Спочатку до Корчів, потім повз Плесецьке і аж до Перевозу. Там комсомольці і почали працювати. Якраз навпроти Плесецького. А біля самої вузькоколійки ліс вже давно було порубано. Тому треба було дерева валить, крижувати, різати, тягти з кілометр до вузькоколійки, грузити, везти до залізниці, перегружати і тільки тоді переправляти на Київ. Взяли вони собі на допомогу хлопців з Плесецького, і щось у них там не склалося – відмовились ті працювати. Тоді хитре Дзвінківське лісництво комсомольцям і підказало: «Ідіть у Боярку. Туди трохи більше десяти кілометрів буде, там ліс до самої залізниці підходить. Його там просто з кореня зможете валить на залізничні платформи»…

Робота комсомольців у Боярському лісі
Розказав лісник і про те, як приїжджі комсомольці працювали в Боярці: «От і поїхали тоді комсомольці із Дзвінківського лісництва на територію боярського ЛОС (скорочено від рос. «Лесная опытная станция», зараз ЛДС, але в розмовній мові так і залишилося – ЛОС). Там такі дуби і сосни над залізницею звисали, що вони б з ними не впорались – куди їх різати двуручками, та ще не вміючи. Ті дерева тільки в 50-х порізали, коли електричку потягли. На кожне своє дерево «лосівці» молилися. Ці дерева були екземплярами для студентів. То й підказали в свою чергу комсомольцям, де краще всього ліс різати: біля школи, він там не товстий, і залізниця поряд. Тоді ця школа ще сирітським притулком була… Дали їм ділянку біля переїзду, людину свою до них приставили. Перебрались комсомольці у школу і почали роботу. Але що вони могли наробить, якщо і пилки розвести і нагострити не вміли? А терпуги де дістати? Хто їм їх дасть, як люди самі їх не мали?»

Примусові роботи: будаївці, боярчани, забірці, плисаки… 
Комсомольці спочатку пішли агітувати будаївців. У Боярці тоді мало хто жив – самі панські дачі були та садиби. У будаївський клуб вони якраз на танці потрапили. Що там було, ніхто достеменно не знає, але комсомольці повитягали нагани, а будаївці побігли за обрізами. Казали – через дівок. Але стрілянини не сталося. Та більше туди комсомольці не ходили. Навіть, кажуть, на другу сторону залізниці не переходили. Пішли тоді по допомогу у Забір’я. Привели звідти кожен по хлопцю і стало їх чоловік 30. Заходились ліс валить якраз навпроти школи. Робили тижнів зо два. Їм лісгосп на допомогу навіть конячку виділив. Підтягали дрова до переїзду, а далі грузили. Потім забірці порозбігалися. Усі і одразу. Пішли їх шукати – та де там: у кожного ж родичі по селах навкруги. Всі поховалися, навіть ті, кого б ще можна було б взяти на роботу. Пусте Забір’я стало. Тоді, вочевидь, вони і згадали про Плесецьке. Тих ніхто ховати не буде, всі села навкруги від них плачуть – натура у плисаків така бойова ще з давніх часів збереглася. У це село, за переказами, цариця Катерина злодіїв висилала. Але врахуйте, хто міг бути «злодієм» в очах Катерини – тому дуже різні люди там живуть. Привели комсомольці ще й звідти хлопців. Але ті й дня не проробили. Приїхали надвечір їх односельці на конях, залізли у підпіл і почали стріляти через підлогу. «Як, – сказали, – наших не випустите, до ранку не доживете». Випустили. А комсомольці ще трохи побули і перед старим Різдвом поїхали. Десь місяць робили вони у Боярці, не більше…

Про царицю Катерину і козаків
Вразила також розповідь лісника про царицю Катерину та козаків. Подібного раніше не чув, тому не можу не передати: «Та ж сама цариця Катерина у 1775 вирішила Січ знищити. Козаків тоді на Січі зимувало небагато, але більше 2-х тисяч було. Надіслала їм Катерина подарунок – аж 60 бочок горілки. Повпивалися козаки на радощах, попадали, а ті, що горілку привезли, тільки того й чекали. Повитягали жигала, а це такі наче рогачі, але вужчі і на кінцях гострі. Почали гріти їх на вогні і виколювати козакам очі. Дев’ятьом – обидва, десятому лише одне: щоб поводирем був. Навіть якийсь малюнок я про це бачив – коли ще не знав, про кого він. Це як ідуть сліпі, тримаючись за плече попереднього. А веде їх поводир із палицею. Запам’ятався мені чогось той малюнок. Чого так сліпих багато намальовано з одним поводирем? Вже пізніше почав згадувати його. А відоме літературне, що стосується саме козацької пам’яті, підтверджує: там і сліпі козаки-бандуристи, і поводирі, і просто сліпі. Про сліпих і Шевченко згадує… Отака була цариця Катерина, різними людьми вона село Плесецьке заселила…»

Куди поділася вузькоколійка у Дзвонковому
Розповів лісник і про подальшу долю вузькоколійки у Двонковому: «Її у 1943 знищили – знову ж таки з подачі Дзвінківського лісництва. Їх ліс через ту вузькоколійку майже донищували. Вони і скористались тим, що німці вже пішли, а наші ще не закріпились. Дозволили всім бажаючим розбирати ту вузькоколійку. Навіть гроші якісь почали за це платити. Інструментами для цього забезпечили та навіть кисень із карбідом привезли, щоб метал різати. Люди швиденько все і розтягли. Дещо залишилось, його пізніше порозтягували. Але відновити вузькоколійку вже можливості не було. Але свій ліс вони таким чином врятували…»
До цієї зустрічі всі моменти вузькоколіїчної легенди я вже чув. І про будаївські танці чув, і про забірців, і про вагонеточну лінію. Розповідь лісника все поставила на свої місця… Тож на залишках насипу навпроти Плесецького бажаючі ще можуть знайти комсомольські ґудзики, відірвані при під’йомі важких дерев на вузькоколіїчні платформи. І від себе раджу: тільки там і шукайте. Але якщо підійдуть плисаки і почнуть розпитувати «Що ро́бите?», будьте обережні. Пам’ять у них невідомо яка, але дуже гарна. І люди вони рішучі. Якщо не вірите, розповім останнє.

Як плисаки на морі відпочивали
Вже в 2000-х роках за гарну роботу отримали плесецькі подарунок: виділило їм керівництво великий автобус для відпочинку на морі. Їхати вирішили в Іллічівськ. Чудове місце. Хто сам, хто з дружиною, почали автобус заповнювати.
– Є? – питали кожного чоловічої статі, який мав показати свою сокиру. – Є!
– Тоді сідай.
Приїхали, поставили намети, почали відпочивати, рубати привезені дрова, готувати їжу в казанах. Налетів місцевий рекет. На мотоциклах.
– Где шофёр? – почали гасати табором. З наметів ніхто і не визирнув. А заспаний водій таки виліз.
– Это платная стоянка. Сколько у вас людей?… Сами считайте, с каждого причитается…
І назвали суму. Водій аж присів:
– Та де ми такі гроші знайдемо? Ви подивіться, що це за автобус, це ж металолом. Нам, щоб додому доїхати, гроші потрібні. Он дивіться!»
І почав кожне колесо показувати. Завів хлопчаків за автобус, тоді й повискакували плисаки з сокирами. Одні мотоцикли рубають, щоб хлопчики не повтікали, інші, розмахуючи сокирами, швиденько повкладали хлопців на землю і почали по одному піднімати:
– Одяг кидай сюди. Гроші у цей кошик. Документи – у цей. Тепер показуйте дорогу у свій відділок міліції.
Прихопивши кошик із документами, повели їх, голих, у відділок. Там чергувало троє. Побачивши своїх у чому мати народила, щось почали говорити про якесь неподобство, але плесецькі зі своїми сокирами швидко запевнили міліціянтів, що все в порядку, і стражі закону мають скласти належного протокола у 2-х примірниках, який їм одразу й продиктували. Один примірник забрали собі, другий – залишили міліціянтам. Рекетирів відпустили, одяг повернули, а завдяки першому кошику дуже гарно відпочили…
– Було таке? – питаю у Федоровича, свого приятеля з Плесецького, дуже порядної і чесної людини, яка не стане перебільшувати.
– Було, – каже, а звідки ти знаєш?…

Снова в 40-е годы…
…Жалко опускать или упускать прошлое. К концу 40-х оно было плохим для все учеников школы. Не было еды, одежды, обуви, тетрадей, бумаги, учебников, перьев для ручек и тем более чернил, в которые их макать. Чуть раньше, в первой половине 40-х было еще хуже. В 1944-м году, по другую сторону моста, не доходя до работающих пленных немцев, можно было купить хлеб: кусочек ароматнейшего черного с белыми вкраплениями картошки и объемом в два кусочка нынешнего квадратного печенья, стоил 5 рублей. Один раз, когда возвращались с покупкой, внизу, под мостом начал тормозить состав – по открытым платформам забегали солдатики. Быстро расчехлили зенитки и принялись бить из них куда-то в облака: видимо, фашистские самолеты пролетали. Самолетов в те времена в небе было много. Наши самолеты фашистов уже не боялись. Четырехмоторные плыли медленно, не спеша, тяжело нагруженные, в западном направлении, а возвращались налегке и чуть побыстрее. Лес был усеян металлом. Больше всего валялось противогазов. Напротив нашего дома застрял между двух сосен трактор и заглох. Трофейный. Кабины или крыши над головой у водителя не было. Там, где должны были находиться у водителя ноги, торчал верх громадного маховика двигателя, который должен был вращаться, но не хотел. Водитель достает лом, вставляет его в специальное отверстие маховика и проворачивая его, долго пытается завести двигатель. Мое терпение заканчивается, и я бегу в дом… Назавтра трактора нет – уехал. Крыша дома была иссечена осколками. Первое послеоккупационное лето 1944 мы спали под зонтиками из чего угодно. К зиме дед крышу подлатал, заготовил большую гору щиголя для отопления, а я – чуть меньшую из гранат, пистолетов, ружей, автоматов и толовых шашек. Пленные немцы, восстанавливающие детский военный санаторий, принесли обрезки стекла и починили нам окна в двух комнатах дома, за что получили обед. Дом к зимовке был готов. Приближался конец войны, а в Боярке начиналось интересное время…