Церква Марка Гирявця

Микола КУЧЕРЕНКО

Багатовікова історія нашого міста ‒ колишнього села Будаївки ‒ була оповита переказами і легендами, більшість яких, на жаль, уже назавжди втрачені. Лише поодинокі розрізнені відомості можна розшукати в давніх документах. Чим ближче до нашого часу, тим більше таких документів та усних переказів. Майже півтора століття тому професор Київської духовної академії Іван Малишевський встиг записати перекази про титаря (засновника) першої Михайлівської церкви Марка Гирявця. Згадки про нього можна знайти також у давніх церковних документах. Завдяки їм ми змогли відтворити з напівзабуття одну з багатьох сторінок нашого минулого.

У Будаївці церква була не завжди. Якийсь час існувала з середини ХVІІІ ст. невелика церква Св. Жінок-Мироносиць, коли село ще належало Києво-Печерській Лаврі. Варто зазначити, що на той час усі навколишні села належали київським монастирям: Боярка (нині Тарасівка) і Мархалівка ‒ Софіївському, Забір’я та Юрівка ‒ Михайлівському Золотоверхому. Маєтностями на річці Борщагівці володіли аж п’ять монастирів: Софіївський, Петропавлівський, Пустинно-Микільський, Михайлівський Золотоверхий і Братський ‒ від них і пішли села Софіївська, Петропавлівська, Микільська, Михайлівська і Братська Борщагівки. Проте після проголошеної 1768 р. Катериною ІІ секуляризації (одержавлення) церковних земель монастирі втратили свої маєтності, і лаврські ченці пішли з Будаївки. Полишаючи село, вони забрали все церковне начиння, розібрали і вивезли келії, тож церква занепала і пізніше взагалі припинила існування. Навіть її назва невдовзі стерлася з людської пам¢яті, а просто згадувалась людьми, як «чернеча» церква.
Будаївка в російськомовних документах почала класифікуватись як «деревня» (невелике поселення без церкви) і була віднесена до Успенської парафії сусідньої Боярки − теперішньої Тарасівки. Тобто, будаївці стали ходити за 3 версти до Боярки у свята й по неділях на церковну службу, вінчатись чи хрестити дітей; з Боярки до Будаївки приїжджав священик відспівувати померлих. Зі «Сказаний о населенных местностях Киевской губернии» краєзнавця Лаврентія Похилевича знаємо, що боярська Успенська церква була «построена на место давнейшей в 1810 году священником Давыдом Компаном, а тогочасні церковні документи засвідчували, що вона була «зданим деревянная, с каменною подмуровкою, сверху покрыта листовым железом. При оной колокольня тоже деревянная построена в 1824 году». З малюнка лікаря державних маєтностей Київської губернії ‒ француза Де ля Фліза бачимо, що вона була справжньою окрасою села Боярки.

Але будаївці все одно не бажали миритися з втратою власного храму та занепадом рідного села, виправдовуючись тим, що й «батьки наші не хотіли залишатись без своєї церкви, не покидали думки про неї». На жаль, село було надто бідним, та й чоловіка, котрий взяв би на себе організацію такої важливої справи, довго не знаходилось…
…Він знайшовся аж через сім десятиліть. То був Марко Гирявець, уродженець сусідньої Глевахи. Десь у 1830-х рр. він пристав у прийми до будаївської дівчини Тетяни Лахтадир. Місцева громада швидко помітила тямущу, жваву, вмілу й хазяйновиту вдачу нового поселенця. Розповідають, що саме ці риси викликали невдоволення тестя ‒ старого Савки Лахтадиря, який тричі виганяв Марка зі свого господарства, але кожного разу повертав назад, оскільки жалів дочку і бачив, що в зятя справи йдуть краще. Коли по смерті тестя Марко став повноправним господарем, він розширив свою ниву, розкорчувавши й зоравши прилягаючі поруби будаївського лісу, збільшив поголів’я домашньої худоби, в місцевості Клипінь (у старих документах ‒ Хлипин) у долині річки Притвірки на півдорозі до сусіднього Забір¢я Марко завів пасіку на 600 вуликів, а поруч, перегородивши річку греблею, поставив водяний млин. Мав свої вози, плуги, рала, борони та ін. Щоб підняти велике господарство, він наймав місцеву молодь, до якої, за пізніми спогадами старожилів, ставився як до своїх дітей (рідних дітей подружжя не мало). Люди згадували, що Марко був набожним і любив порядок, не терпів гультяйства, пияцтва, недобрих кличок та прізвиськ: «Ім’я, ‒ казав він, ‒ означає для чоловіка ім’я його янгола чи святого, то ж за ним і слід звати кожного християнина». До нього охоче йшли на службу, і жилось у Марка добре ‒ однією спільною великою родиною. І односельці любили допомогти, знаючи, що Марко відповість сторицею. Зі свого господарства Марко Гирявець мав неабиякий зиск. Він часто позичав односельцям гроші, причому «на слово» ‒ без застави і процентів, з віддачею не притискав, тож немало його грошей так і позалишалось по людях.
Наближаючись до старості, Марко й Тетяна Гирявці задумали збудувати в Будаївці церкву. Це було дуже складно, оскільки село було невелике й бідне, і духовна влада вважала, що для невеличкої Будаївки цілком достатньо розташованої неподалік боярської Успенської церкви. Особливо ідею будаївської церкви блокував благочинний ‒ вишгородський священик Сікачинський, який мав ще й особисту неприязнь до родини Гирявців. Він, як і Марко, теж походив з Глевахи, де його батько був причетником, а Марків батько ‒ старостою, і ще звідти тягнулись якісь їхні непорозуміння. Проте Марко зумів знайти підтримку в особі ключаря Києво-Софіївського собору і члена Київської духовної консисторії Тимофія Сухобрусова. Сам виходець з села, отець Тимофій товаришував з багатьма заможними селянами Київщини. З Марком він так подружився, що полюбив бувати в його будаївській господі, подовгу розмовляти, а то й залишався на ніч на сіні в його будаївській клуні чи в курені на Клипені. Багато возів з провізією, медом та дровами відіслав до Києва Марко Гирявець. Пізніше старі будаївці любили згадувати, як колись парубками приїжджали з Марком до Сухобрусова, де їх обов’язково садили за стіл з наїдками.
Нарешті, у 1853 р. після чергової поїздки до Києва Марко Гирявець скликав будаївських господарів й оголосив: «Буде в нас церква, мої турботи та гроші, а ви допоможіть роботою!» Хоча клопотання ще тривали, але важливим аргументом на користь нової будаївської церкви стало те, що Тиміш Сухобрусов знайшов документи, які підтверджували, що Будаївка колись мала свою окрему («чернечу») церкву. Він також порадив, що легше буде добитись дозволу не на повноцінну незалежну церкву, а на кладовищенську, яка залишатиметься в формальному підпорядкуванні боярської парафії. Подане будаївцями «прошеніє» мало успіх, і в 1854 р. побудова храму була дозволена.

Майданчик для нього обрали неподалік від колишнього місцерозташування «чернечої» церкви – на краю пагорба, де на той час ще залишався давньоруський вал з вкопаними в землю напівзотлілими дубовими палями. Незадовго до цього Л.Похилевич встиг зазначити, що там «находится земляное укрепление, свидетельствуещее о древности поселения». Будаївці називали те «укрепление» Замком чи Замчищем. У східній частині пагорба був цвинтар, з південного-заходу пагорб обмивався водами давнього Церковного ставу з водяним млином. Між цвинтарем і ставом розкинулась садиба якогось будаївського селянина, якому Марко допоміг переселитися в інше місце. Замість тієї селянської садиби мала постати нова церква. За спогадами, все село ‒ старі й молоді ‒ вийшли з лопатами, ношами, корзинами розрівнювати пагорб; тоді і зникли рештки прадавнього городища ‒ середньовічного «замчища».

На 1855 р. вже було завезено деревину, знайдено досвідченого підрядчика – Якима Кулакова з Києва, коли несподівано захворів Марко Гирявець. Відчуваючи близький кінець, він поспішав зробити всі необхідні розпорядження. П’ятсот карбованців ‒ майбутню плату за будівництво церкви ‒ він передав на зберігання Сухобрусову, щоб той згодом розрахувався з Кулаковим. Гроші на інші витрати він доручив довіреним людям з-поміж односельців. Не маючи дітей, Марко за згодою дружини передав своє господарство парубкові Савченку, який довго і вірно служив у Гирявців, з умовою, що той буде утримувати і поважати, як рідну матір, овдовілу Маркову дружину ‒ Тетяну Гирявчиху. На Тетянине питання про численних боржників Марко відповів, що не треба з них вимагати відшкодування боргу: грошей їй і так вистачить. Заповівши довести до успіху розпочату ним справу, він помер як добрий християнин і був похований на будаївському цвинтарі неподалік від майбутньої його церкви…
Справу чоловіка завершила спільно з односельцями його вдова Тетяна Саввівна, і 1856 р. будівництво храму закінчили. За порадою Тимоша Сухобрусова та дозволом церковного начальства, іконостас придбали в селі Желянах (тепер селище Жуляни в межах Києва), де замість старої Дмитрівської церкви місцева громада збиралася ставити новий храм. Освятив церкву вже відомий нам благочинний священик Сікачинський, який встиг помиритися з Марком Гирявцем і підтримати його справу. Назвали церкву на честь Архистратига Михаїла. Спочатку нова будаївська церква залишалась приписною до боярської парафії і службу відправляв там боярський піп. Оскільки через малу чисельність населення Будаївки (470 душ) штатного причту з казенною платнею не передбачалось, будаївці 1860 р. самі знайшли собі постійного священика – 25-річного Ясона Павловського і 28-річного дяка Гаврила Шимоновського. Утримання панотця з родиною та витрати на спорудження священичого будинку (він став власністю громади) взяла на себе Тетяна Гирявець. Наступного року з¢явилась церковно-парафіяльна школа, де за дорученням Тетяни Саввівни селянських дітей навчали священик з дяком На жаль, школа надовго припинила своє існування, коли близько 1863 р. меценатка померла, а о. Павловського в 1865 р. змінив інший священик. Першим церковним старостою, як бачимо з тогочасних джерел, став будаївський «казенний» селянин Прохор Бондаренко.
Поступово будаївці надавали храмові досконалості, зокрема, 1880 р. було проведено ремонт і позолочено «царські врата», у зв¢язку з чим священик записав у відомості, що Михайлівська церква «утварью средственна, но – благолепна», а сучасники зазначали, що вона «достатком храмовых принадлежностей и благолепием убранства превосходит приходскую боярскую». І все ж ще упродовж кількох десятиліть боярський священик не бажав відпустити відроджену будаївську парафію, наголошуючи на її формально «приписному» статусі, хоч і визнавав, що там є «особый» (окремий) священик і самостійно ведеться (з 1861 р.) вся необхідна документація, зокрема, метричні книги і клірові відомості. Клірові відомості щороку починалися записом про те, що «церковь сия построена в 1855 году тщанием и коштом крестьян-собственников Марка и Татианы Гирявцев, при пособии крестьян натурою».
Іван Малишевський при відвіданні храму звертав увагу на те, що будаївська громада, попри тривалу відсутність власної церкви, зберегла ряд старовинних звичаїв. Гостей дивувала велика кількість корогов, які були не куплені церквою, а подаровані окремими парафіянами чи групами – «братствами молодиків», особливий порядок розміщення людей (попереду стояли діти, за ними чоловіки, а останніми – жінки, або діти стоять між чоловіками та жінками), а також те, що під час читання Євангелія й великого виходу двоє чи четверо парафіян стоять проти «царських врат» з запаленими великими – «братськими» – свічами. То був залишок давніх церковно-братських звичаїв, вже забутих у великих містах України.

***

Так завдяки старанням Марка Гирявця здійснилась давня мрія будаївців мати свою церкву. З початку 1920-х рр. її приміщення займала громада Української Автокефальної Православної Церкви, а невдовзі українська громада перейшла до нової Михайлівської церкви (збудована 1901 р. за проектор архітектора М.Горденіна), помінявшись місцями з вірними московського православ’я. Втім, через кілька років на хвилі більшовицької колективізації обидва храми були зачинені. Стару (Маркову) церкву перетворили на зерносховище. Такою її пам’ятають найстарші поміж нас, такою зафіксував її невідомий фотограф. У середині ХХ ст. «Маркову» церкву було розібрано і від її фундаментів залишився лише прямокутний периметр рову…
Неймовірно, але з-поміж нинішніх боярчан дехто досі з гордістю вважає себе нащадками Марка Гирявця, хоч насправді вони, судячи з усього, є нащадками вже відомого нам парубка Савченка, який служив у Марка і став його спадкоємцем. Проте й цих людей автор радий був би зустріти, записати їхні перекази. Нам варто потурбуватись, щоб про Марка Гирявця знали майбутні покоління боярчан, адже його ім’я стало символом доброти, завзяття і працьовитості, турботи про рідне місто − нашу Будаївку/Боярку.